Та, що залишилася у серці

14
20 лютого 2012

1

Я ще не знав про неї, а вона вже про мене знала.   

Знала вже тоді, коли моя майбутня мама Віра ще працювала у школі вчителькою молодших класів. А її чоловік Василь (мій майбутній батько), недавній політв′язень, зек для радянської системи, знайшов роботу подалі від пенітенціарної Горгони, аж у богозабутому гірському селі Івано-Франківщини, приїжджаючи час до часу до тебе і до своєї дружини Віри. Зараз і Віра, і Василь мають вічне пристановище.

При народженні хлопчик привітав її таким криком, що бувалі акушерки в райцентрі Броди здивувалися.

Цієї серпневої пори я і Вона вперше зустрілися, щоб відтоді бути надовго спаяними у дивному симбіозі почуттів…

2

 Вона дозволила мені жити у своїх володіннях лише перші два роки, про які я нічого не пам’ятаю. Але…

Душа не відгукується ні на гуцульські, ні на покутські, ні на наддніпрянські  говірки, хоч я вивчав їх із літературного інтересу. Тільки діалекти моєї бабусі і матері, всі ці львівські варіанти пісень, ішов козак без ліс, без ліщину, і надибав молоду дівчину – я так люблю це нехитре "без"! – б’ють по моєму серцю метафізичним молоточком, я би-м тебе переночувала, би-м ся твої зради не бояла. Так сприймають щось майже забуте, але найрідніше. Ці слова з пісень, ці лінгвістичні форми насправді ніколи не покидали мене.

Минулого року трапилася одна химерна історія. Я з сім’єю поїхав на автобусну екскурсію замками Львівщини. Олеський замок поруч із селом Кути, де я жив тих перших два роки…

У ресторанчику було тихо і затишно. Ми сиділи за столиком, а поруч дві кельнерки розмовляли про своїх хлопців. Такі милі сільські дівчата… Якби ви побачили тоді неголеного чоловіка середніх літ, який уважно до них прислухається, то навряд чи вгадали б справжню причину його якнайпильнішої уваги.

Його не цікавили балачки про танці, про те, що Петро був "якийсь культурніший" за Дмитра. Він слухав цю недоторканість місцевого діалекту.

Тоді йому – на мить! як раптове осяяння! – здалося, що він пригадав усе про перші два роки свого життя... Дівчата здивовано глянули на нього – "мущина, ще щось будете заказувати?" – і казка раптово обірвалася. Він вийшов, похиливши голову…

3

З усіх українських міст я завжди сприймав Львів найбільш неоднозначно. Навіть не місто, а львівську ментальність. Мені не подобалися міщанські претензії і привереди багатьох знайомих (що з того, що їх вимовляли українською?). Мені було дивно, що для значної частини львів’ян так багато важить, де ти живеш (я вважав це ознакою душевного провінціалізму, і донині так вважаю). Я називав провінціалами їх, а вони – мене. Прекрасний вальс взаємного відторгнення…

Але, узагальнюючи, я не мав рації, бо такі люди є у кожному мегаполісі. Я ставився до Львова як до божества, яке мене породило, – і мав до нього завеликі вимоги. Крім того я тоді ще майже не знав інших львів’ян.

Я бував у Львові багато разів – але й нині поверхнево орієнтуюся навіть у центрі. У Львові у мене були – у різний час – найкращі і найгірші зустрічі з читачами. У Львові у мене є кілька палких шанувальників і кілька літературних неприятелів. Тут мене кілька разів переконували, що я прищеплюю національній літературі хворобливість, називали декадентом. Тут же я чув найпафосніші панегірики – звісно, від інших людей.

У Львові я не раз пережив високі хвилини душевної єдності з рідним братом моєї матері. У Львові я йшов біля його домовини..

Всі з моєї найближчої львівської родини вже померли. Навіть двоюрідний брат, який трагічно загинув. А йому тоді ледь перевалило за тридцять. Коли я його упізнавав у львівському морзі, патологоанатом сказав: дивіться на цього красунчика, чи знаєте такого?… Я вже ніколи не забуду тієї моторошної маски на обличчі людини, яка колись звалася Андрієм.

Двоюрідна сестра померла у 35 років. Коли Наталію відспівували у церкві, її лице здавалося ликом сплячої красуні.

Ох, Львове, Львове… Пізніше я зрозумів, що бунтувати проти тебе, займатися всілякими формами левофобії – дурощі. Це наче остерігатися власного зодіакального знаку. Така вже у мене була важка любов до твоїх розгулів і божниць…

Твоїм ірраціональним стихіям можна лише підкоритися.

4

Який прекрасний твій чар старовини! Якими маєстатичними здаються твої вулиці, коли не бачив їх кілька місяців! Якби я був режисером, то створив би фільм про твою еклектику і сецесійну велич, про твій Стрийський парк і безтурботні кав’ярні, про твій тихий сміх, що вміє легко перетворитися на мужність, про твоїх сонцелюбок-дівчат і місяцезнавиць-жінок, про твоїх чоловіків-батярів і чоловіків-воїнів.

Нема такого, що незнайоме тобі, Львове. Ти бачив на своїх вулицях героїв і зрадників, окупантів і таємних симпатиків, христопродавців і левопоклонників, божевільних і мудреців.

Тебе відвідували сильні світу цього. Тебе заполонювали слабкі світу цього. Ти не змінився ні від кесарських сатурналій, ні від варварських нашесть. Принаймні, нехай воздасться тим, хто вірить у твій дух, за їхньою вірою.

Тебе любили і ненавиділи, люблять і ненавидять, любитимуть і ненавидітимуть – така доля всіх вічних міст.

5

У селі Кутах, що біля Олеського замку, звідки родом мати, я поки що побував лише раз, дев’ятикласником. Мене ще чекає дорога туди, пішки – самого або із синами. Я ще повинен глянути на це село теперішніми очима…

Пам’ятаю, як кілька літ тому разом із сестрою Оксаною довго шукав могилу маминого рідного брата, похованого біля своєї дружини Іри в іншому твоєму кутику – Старому Селі, де теж є руїни відомого колись замку. Тепер вже добре тямлю, де той цвинтар. Пізніше там поховали і їхнього сина, з яким я прощався у львівському морзі.

Не так давно я зробив перший крок. Кілька годин я йшов Львовом пішки – від Стрийського автовокзалу до залізничного. Доводилося і перепитувати дорогу, і зупинятися, щоб відпочити.

Хіба місто стане ріднішим, доки ми не переміряємо його вулиць своїми ногами?

Хіба можна відкрити свою душу, лише мережачи букви на моніторі?

…Перед тим мені снилося перекопане місто. Іду його центральною вулицею. Навколо – нікого. Потім з’являється дивна немолода жінка в одязі радянського взірця. Я йшов і не розумів – куди і навіщо. Ця мета була поза можливостями мого розуму…

А потім я нарешті втямив, як називалося те місто.

Не можна опиратися покликам і знакам.

Нові відвідини моєї батьківщини – Львівщини і її королівського центру – повинні розпочатися з довгої ходьби подорожнього, якого тут майже ніхто не знає… А тих, хто знають, варто – лише цього разу! – обминати на шляху до власної пуповини.

powered by lun.ua