Українське тіло в дії

Виставка "Українське тіло" так і залишилася закритою. Причиною її закриття, як ви пам’ятаєте, стало те, що в представленій експозиції ректор КМА Сергій Квіт побачив "не мистецтво, а лайно", а точніше "розрізнений набір порнографічних зображень".

Закриття, в свою чергу, стало причиною акцій протесту, обурення громадськості цензурою, шквалу листів від представників української та світової культурної спільноти (зокрема, і від куратора Першої київської Бієнале, Д. Еліота та навіть від колишнього президента Польщі А. Кваснєвського) з вимогами відкрити виставку, та палких дискусій щодо того, яке мистецтво має право на існування.

Врахувавши висловлену на його адресу критику, Сергій Квіт, зрештою, публічно визнав некомпетентність своєї експертизи та, вибачившись перед художниками, відмовився від характеристики виставки як "не мистецтва, а лайна" та "набору порнографічних зображень"; уточнив, що ніякого акту цензури здійснено не було, і виставку він не закривав, а просто замкнув; зрештою заявив, що причиною закриття виставки став не її зміст, але проблеми "процедурного характеру".

Виставка "Українське тіло" знаходилася в галерейному просторі рівно стільки, скільки було заплановано - з .. по 28 лютого. Втім, попри задекларовану ЦВК цілковиту готовність виконати всі необхідні "процедури" для відновлення її повноцінної роботи, весь цей час для відвідувачів вона залишалася закритою. 29 лютого її було демонтовано, згідно з графіком.

Хоч вся ця ситуація і виглядає настілки абсурдно, що складає враження якогось непорозуміння, варто все ж з усією серйозністю поставитися до того факту, що, попри всі риторичні поступки, здійснені Квітом, попри весь публічний політес перепрошування перед художниками за "кілька гарячих слів" та визнання "дискусійності" здійсненого жесту, тіло відвідувача виставки так і залишилося перед зачиненими дверима.

Цей безапеляційний факт демонструє нам те, що якою б привабливою не була владна риторика, проблеми нашого соціуму позначаються безпосередньо саме на тілі. Туманні та "дискусійні" уявлення наділеного владою чиновника про мораль та мистецтво втілилися в цілком конкретній перепоні закритих на ключ дверей.

Те, що виставка "Українське тіло" опинилася під замком, безперечно, слід розцінювати як свідчення того, що вона заторкнула якісь справді травматичні для українського суспільства точки. Точки, завдяки яким ця соціальна акупунктура одразу ж виявила цілий букет хронічних захворювань, загострення яких можна було відтягувати лише замовчуванням.

Непристойність

Ще Ларі Флінт, відстоюючи необхідність емансипації, говорив про те, що моральна паніка використовується політиками для того, щоб відволікати увагу від справді нагальних суспільних проблем. Моральні табу, якими оточено тіло в українському суспільстві, роблять нас вразливими до маніпуляцій, адже поринувши з головою в праведну боротьбу з "абсолютним злом" "порнографії", все інше зло, скажімо, злочинні дії влади чи соціальна несправедливість, вже здається нам досить відносним, або ж і просто випадає з поля зору.

Саме тому, відстоювання права на свободу інтимного життя від прискіпливого погляду держави та морально-стурбованого суспільства (чому присвячена робота Анатолія Бєлова "моє порно, моє право!"), є першим необхідним кроком до громадянської притомності.

Симптоматично, що саме представлена на виставці робота Миколи Рідного "Рада", що, протиставляючи два комічно-непристойні сюжети, - з фрагментом оголеного жіночого тіла та з засіданням ВР, - закликає нас замислитися над тим, проти якої з цих двох "непристойностей" (тіла чи української політики) нам справді варто спрямовувати своє обурення, якраз і викликала найбільше обурення громадськості.

Очевидно, поряд з "абсолютним злом" вагіни, Верхова Рада, попри очевидну злочинність того, що в її стінах відбувається, виглядає цілком достойно. Тому в роботі Рідного критичне висловлювання про українську політику і залишилося "праведною" більшістю непоміченим. Так само непоміченими залишилися й майже всі інші, представлені на виставці, висловлювання щодо умов існування українського тіла.

Почувши, що десь запахло "порнографією", медіа кинулись на її пошуки, тиражуючи найбільш "скандальні" зображення з виставки та підсумовуючи свої репортажі риторичним запитанням про те, чи варто/можна їх показувати. До обговорення цього важливого запитання долучилася вся активна в культурному полі спільнота. Закономірно, питання щодо того, про що ж саме йшлося на "скандальній виставці", відпало як другорядне.

Висновок, який варто зробити, полягає в тому, що наслідком табуйованості тіла в нашому суспільстві якраз і є ця ситуація (свідками якої всі ми стали), коли єдино можливою реакцією на звернення до теми тілесності є в кращому випадку обговорення припустимості/неприпустимості зображення статевих органів.

Заборонено/дозволено – ось та нехитра система координат, що до цього часу найбільш відчутно визначає українську тілесність. Заборонено/дозволено – це, як показує ситуація, на сьогодні по великому рахунку ключова оптика, крізь яку тіло є видимим для українського суспільства. Поміж цими інтенсивними точками напруги, всі інші модуси тілесного досвіду потрапляють, на жаль, в свого роду сліпу пляму.

Адже, якщо для одних деякі тілесні маніфестації є наскільки вражаючими, що буквально затьмарюють довкола себе все інше, то для інших, вочевидь, настільки ж обурливим є те, що такі реакції все ще мають місце. Той факт, що зображення деяких органів тіла до цього часу підлягає цензурі є настільки скандальним в сучасному, такому вже "демократично розвинутому світі", що на його фоні доля, умовно кажучи, всіх інших органів видається просто не вартою уваги.

Зрештою ж йдеться про наш імідж в очах "цивілізованого світу". Хіба можуть на фоні стратегічно важливого питання іміджу когось турбувати реальні проблеми реальних українських тіл.

Пристойність

До речі, саме до аргументу "іміджу" звернулись представники адміністрації КМА, коли закиди в порнографічності були засуджені "експертами" як нерелевантні щодо виставки. Як відповіла прес-секретар президента Академії, Лариса Сиволожська одному з учасників виставки, "я розумію, що ви вклали в свою роботу зусилля і вам, звісно, прикро, що вони виявилися марними, але зрозумійте мене, я теж вклала чимало зусиль в імідж академії, і теж не хочу, щоб ця робота зводилася такими виставками нанівець."

Турбота про пристойність завжди передбачає право на витіснення всього незручного (що оголошується, звісно, "шкідливим") з поля репрезентації. Так само й характеристикою "аморальні", чи "непристойні" зазвичай тавруються саме ті образи, що порушують сонливість суспільної свідомості несанкціоновано проявляючи те, що з міркувань "громадського спокою" повинно залишатись прихованим.

Одним з найбільш тиражованих аргументів проти виставки серед прогресивної громадськості (яка, звісно, засуджує цензуру та здатна відрізнити мистецтво від порнографії) було саме звинувачення в "брутальності", адресоване передусім роботам Володимира Сая, - скульптурним зображенням старіючих тіл, виконаних з курячої шкіри.

Безперечно, тут сам матеріал вже викликає відразу, відторгнення, асоціюється з відходами, "гидотною", дисонуючи з загальноприйнятою риторикою повагою до старості. Але ж саме стикаючись з цією власною відразою ми і опиняємося в полі такої проблемної, як виявляється, тілесності. Саме тілесні афекти зіштовхують нас з тією неприглядною правдою, що можна скільки завгодно "поважати старших", але тільки до тієї міри, поки їх неприємна, обтяжена віковими ускладненнями фізіологія, утримується від нас на безпечній відстані.

Так само, можна скільки завгодно співчувати бідним чи бездомним, поки їх загрозливі різноманітними "заразами" тіла не опиняються з вами на одній лавці в парку (чому присвячена робота Оксани Брюховецької, "Тіло №").

Тіло, безперечно, буває "досконалим" та "прекрасним", особливо, коли це йому дозволяють умови існування. Але ж саме тіло, понівечене, хворе, старе, дефектне зіштовхує нас і з найбільш відразливими реаліям. Афективна реакція на чуже відразливе тіло і є нерідко межею будь-якої нашої моральності, гуманності чи солідарності. Саме зусилля по виробленню критичної дистанції до подібних афектів і вимагають від глядачів згадані роботи, звинувачені в брутальності.

Втім, подібних зусиль, як показала реакція на виставку, виснажене українське суспільство докладати не надто прагне, та схильне радше відгородитися від проблем один одного закликами до "благопристойності". Щоправда, всі ці витіснені "чужі проблеми" все-одно наздоганяють нас у вигляді нав’язливого і неминучого сусідства чужих неприємних тіл.

І це неминуче сусідство мало б змусити нас замислитися на тим, що всі ці проблеми насправді спільні. На жаль, на противагу солідарності ми зазвичай віддаємо перевагу агресії. Саме тому, робота Лади Наконечної "Персональний щит" говорить про відсутність співчуття саме своєю матеріальною, функціональною агресивністю, викликаючи впам'яті сцени з постапокаліптичних фільмів, де, озброєний підручними засобами, все ще не позбавлений "людяності", головний герой змушений проштовхуватися крізь натовп бридких зголоднілих зомбі. Очевидно, в турботі про власну "людську гідність", розгледіти людину в чужому потворному тілі буває часом непросто.

Робота Лади Наконечної, на задньому плані - Микити Кадана

Звісно, агресія, байдужість, чи нездатність до співчуття – не те, чим варто гордитися, це всім зрозуміло. Тож з міркувань "іміджу", краще присвячувати виставки "здобуткам духу", ніж "брутальним" проблемам тіла.

Вартість

Втім, як стверджують критики, піднімати важливі соціальні проблеми, звісно, ніхто не проти. Щоправда, за однієї умови. - Якщо це буде здійснено на "високому естетичному рівні". Запрошений прес-службою адміністрації КМА експерт Володимир Цибулько, відвідавши виставку авторитетно заявив, що особливих підстав обурюватися її закриттям немає, бо "з мистецької точки зору", виставка – "провал". Інший запрошений експерт, Щелущенко пояснив чому - "ринок їх не прийме".

В тому ж дусі, ще один спеціаліст з питань естетики Сергій Грабовський заявив, що основна вада виставки в тому, що вона намагається підсунути публіці "неякісний продукт", маючи на увазі передусім роботу Олега Володарського "Зелена пляшка з червоною рідиною", що за його словами "перебуває за межею мистецтва".

"Зелена пляшка з червоною рідиною" Олега Володарського

Словник подібних мистецтвознавчих експертиз цілком промовистий. Сьогодні не секрет, що в словосполученні "естетична вартість", саме слово "вартість" є ключовим. І вартість ця, звісно ж, ринкова. В цьому сенсі, проблема з роботою Володарського (що є насамперед закликом до відвідувачів долучитися власним тілом до вирішення проблеми політв’язнів, взявши участь в акції здачі крові на їх підтримку), справді, полягає в тому, що вона якраз і спрямована на трансформацію мистецтва з царини "продуктів" у площину політичного жесту.

Всупереч логіці згаданих мистецьких експертів, яка, зрештою, зводиться до того, що проблеми українського тіла достойні репрезентації тільки у вигляді, "прийнятному" для ринку. В подібній логіці має насторожувати те, що вона насправді цілковито відображає ту систему критеріїв, що є сьогодні значною мірою визначальною і для самого українського тіла.

Саме цій проблемі, до речі, присвячено, представлену на виставці роботу Микити Кадана, "Продажні", що пропонує замислитись над статусом українського тіла передусім як "тіла на продаж". – Чи це красиве тіло, яке можна використати для забезпечення собі "достойного життя", обмінявши на фінансово доцільні "стосунки", чи здорове, - що можна продати по частинах, чи, зрештою, проблемне, - на "мистецькій" репрезентації якого можна заробити.

Робота Микити Кадана

Процедури

Та все ж, фатальними для "Українського тіла" стали не вироки "експертів". Останнім і остаточним аргументом на користь закриття виставки, підважити який не вдалося жодними переговорами та дискусіями, було проголошено "недотримання процедур" (з боку ЦВК під час організації виставки). "Процедури" виявилися для адміністрації тим рятівним важелем, що дозволив, зберігаючи "демократичне обличчя", так і залишити виставку закритою, - достатньо було тільки продовжити ці процедури до її офіційно зазначеного на афіші дня закриття.

В тому, що саме бюрократичні процедури виявилися для "Українського тіла" фатальними складно не помітити закономірності. Згадаймо випадок Олеся Ульяненка, що загинув від інсульту в ході затіяної Комісію з моралі судової тяганини довкола його "нецензурного роману". Не даремно саме слово "процедури" має виразно тілесні конотації.

Бюрократичні процедури – це завжди процедури над тілом, змушеним стояти в чергах, ходити по численних "інстанціях", сидіти під дверима кабінетів чиновників, витрачати сили на безкінечні та безглузді ритуали, часом до повного виснаження. Рефлексії щодо подібного роду вітчизняної біополітики присвячено, представлену на виставці роботу Володимира Воротньова "Синя панель", що відсилає до знайомого чуттєвого фону, який нерідко супроводжує подібний "процедурний" тілесний досвід, - адже синя панель це передусім ознака казенного простору.

Робота Воротньова

Як показала ситуація, в цьому ж самому казенному просторі змушене сьогодні в Україні оперувати і мистецтво. Зрештою, прокреслена Воротньовим в галереї синя панель проявила не тільки її (галереї) реальний статус, але і реальні межі, так званої, "мистецької автономії". Як виявилося, встановлення чи скасування цих меж належить в нашій країні, як і все інше, до відомства бюрократичних процедур.

Дія

Втім, на щастя, не все так просто. Як відомо, в ситуації сучасного мистецтва значимість твору вимірюється передусім тим ефектом в символічному просторі, до якого він здатен спричинитися. Особливо це стосується мистецтва, що претендує на статус критичного. Ключовим (якщо не єдиним) критерієм ефективності критичного жесту є, безперечно, його наслідки, реакція на нього того середовища, на яке він був спрямованим. Спровокувавши "реакцію середовища", виставка "Українське тіло" проявила ту систему напруг та обмежень, що визначає сьогодні структуру української тілесності.

Та значно важливішим ефектом, до якого спричинився цей проект, стала мобілізація реальних українських тіл проти цих обмежень.

Тілесний перформенс Петра Армяновського на підтримку "Українського тіла", "голий протест" Оксани Карпович проти закриття виставки та цензурування тіла, зрештою масова акція протесту під стінами КМА, що об’єднала художників та активістів. Зіткнувшись з бар’єрами бюрократії та, підкріпленого владними повноваженнями, репресивного моралізаторства, "Українське тіло", вийшло за межі галереї в простір публічного тілесного бунту.

І це вказує нам передусім на те, що саме в скасуванні автономії і полягає політичний потенціал мистецтва. Єдиною продуктивною реакцією на втручання влади в "простір мистецтва" є сприймати це всерйоз, відповідаючи їй тим же, – відмовою їй в автономії від мистецтва, безпосереднім мистецьким втручанням. Але в цій ситуації важливо пам’ятати, що, втрата автономії означає передусім готовність до дії та відповідальності власним тілом.