Ще раз про клініку №2: розмова з лікарем

146
2 квітня 2012

Після того, як в "Українській правді. Життя" було опубліковано матеріал "Історія однієї доброчинності" про жахливі умови, в яких перебувають онкохворі Національного Інституту раку, у невинного персоналу лікарні почалися проблеми. Від них почали вимагати писати пояснювальні записки.

Не витримавши тиску щогодинного спілкування з заляканим персоналом, автор вирішила зателефонувати керівництву клініки.

Впродовж кількох хвилин розмови завідуючий відділенням встиг кілька разів наголосити: просто приїхати і сфотографувати стан клініки номер 2 – непрофесійно, неетично, і взагалі так ніхто з колег не робить.

Ігор Волков заборонив заходити журналісту без когось з керівництва медзакладу до клініки. Крім того, він заявив, що публікувати той жах, який автор побачила на власні очі, ми не мали права.

Почавши говорити із шановним лікарем, я стикнулася із хамством, презирливим тоном та безкінечними звинуваченнями невідомо в чому. Мені важко було вставити бодай одне слово. Мене весь час перебивали.

"Кто вам дал право публиковать самостоятельно то, что вы сделали вообще? Значит так, Алена. Вы все спланировали, вы все сделали так, как вы хотели", - отак відповідав мені завідувач відділення.

Він весь час запитував мене, чи хтось запрошував нас до відділення. Йому було дуже цікаво, чому ми взагалі приїхали. Він зовсім не хотів слухати, що метою поїздки було не зробити журналістський матеріал про стан клініки, а просто привезти хоч якусь допомогу для хворих.

Нагадаю, що допомогу збирали люди різного віку і різних статків. Хтось ніс із дому те, що у нього було, а хтось допомагав грошима, на які ми особисто купували катетери, шприци, бинти, вату, пов’язки, пластирі, серветки, одноразові пелюшки та інше.

На що лікар "заможного" відділення відповів мені, що клініка №2 не потребує допомоги. Мовляв, "усе, що треба, в нас є". Так і сказав: "Нет (помощь нам), не нужна! У нас все есть! Что необходимо, у нас есть".

Ігор Борисович весь час наголошував мені, що я скоїла щось аморальне. Тобто, за його словами, я перш за все, мала б познайомитися з адміністрацією, а вже потім повідомити і про допомогу, яку я привезла.

"Вы как журналист и как человек должны были прийти и со мной познакомиться, как обычно приходят основная масса журналистов. А вы это сделали совершенно по-другому", - пояснив пан Волков.

На його думку, ми вчинили не "по-людськи".

"Есть обыкновенный человеческий принцип. Когда вы приходите в рабочий день, встречаетесь с руководством и обсуждаете вопросы. Как это делают остальные ваши коллеги-журналисты, телевизионные. Вот они делают так, как делают нормальные здравомыслящие люди", - вважає лікар.

"Я хочу вам сказать, что вы поступили очень нехорошо и неправильно. Вы поступили так, как не поступают нормальные журналисты", - додав він.

Насамкінець розмови ескулап заборонив мені наближатися до клініки №2.

"Значит, если вы еще раз появитесь в клинике в таком же обличье и таким же путем, каким вы были… если вы хотите чем-то помочь, то придите тогда, когда есть все на работе. Те, кто непосредственно должны этим заниматься. А в выходные…чтобы вы вообще больше в нашу клинику не приходили!", - попередив Волков.

"Спасибо Вам большое за помощь (з сарказмом). Так как вы сделали, так не делают нормальные люди".

Саме так закінчилася моя розмова із шановним Ігорем Борисовичем. Наразі "Українська правда. Життя" надіслала інформаційний запит до Міністерства охорони здоров'я, аби з'ясувати чи були направлені кошти на утримання цієї лікарні та про їх цільове використання.

Чекаємо на відповідь та сподіваємося, що від цієї публікації персонал лікарні не постраждає.

Ще раз публікуємо фото лікарні, яка "не потребує допомоги":

 
 
 
 

powered by lun.ua