Горда жінка без "мужчінки"

33
28 квітня 2012

Статті про відносини чоловіків та жінок нагадують репортажі з місця бойовиїх дій: "Кто-то там зацелован, Там кого-то побили...". На війні як на війні! Але саме жінці у будівництві відносин відводиться почесна роль найхитрішого стратега, Макіавелі у спідниці, що з дивовижною впертістю та завзяттям винаходить засоби для причарування звіра (тобто чоловіка).

Однак сучасній жінці не треба хвилюватися: нестача засобів їй не загрожує. В Україні чоловік може залишити жінку в біді, а от добрі порадники - ні.

"Життя не дає нам кращих чоловіків. Це ми, жінки, робимо їх кращими", - повчає віртуальну читачку досвідчена сваха Роза Сябітова, - "Виправляй пагані звички, "дресуй", але не намагайся переламати його погляди". Мабуть, можливість того, що чоловік самостійно може себе удосконалювати заради коханої сваха не розглядає. Це ж чоловіки. Вони ліниві, а нам, жінкам, необхідно якось діточок народити і старість зустріти "як треба": з родиною та покращеним арсеналом жіночих хитрощів.

"Чоловіки по природі мисливці. Їх треба постійно зацікавлювати", - лунає ехо звірячого світу у інтернеті та головах жінок-спринтерів. Ще один крок до збереження сім'ї - ще одна перемога, якою можна похвалитися перед подружками та читачами блогів.

Усе в нас людей за законами джунглів, тільки якби мовити... окультурено. З бантиком та у яскравій коробочці, з солодким змістом та гірким інгредієнтом, якого куштуючий не помічає, та все ж він там є. Неодмінно.

Мисливці – чоловіки, але мамонтів у затишну печеру тягне саме жінка. Тягне-тягне... Тріщить гарне міні по шву, підбори у грязюці, фарба на обличчі розмазалася, та все одно тягне. А мамонти вітчизняні, вони такі - ковезитися люблять: то дорікнуть "а чи просив я тебе? сама винна", то знову ж винна, що тягла його недостатньо вперто.

Бо що ж то за жінка, що сім'ю не вберегла? То не жінка, а невідповідальна тварина. Лузерша та й тільки. І вже не просто римованими строками, а констатацією факту звучить вірш Анни Ахматової, наче реквієм над самоповагою жінки: "Быть твоею сестрою отрадной мне завещано давней судьбой. А я стала лукавой и жадной; И сладчайшей твоей рабой".

Виникає логічне питання: чи варті ці героїчні зусилля хоча б волосинки з голови  старанної "раби"? Як на мене – ні. Щоправда за одним розповсюдженим виключенням: якщо у свідомості жінки відносини з чоловіками вкрай монументалізовані, якщо в її уяві знов і знов програється закладений турботливим оточенням сценарій. Тоді навіть найбезглуздішій жертві, принесеній на вівтар кохання, жінка знайде виправдання.

Така ситуація - це невиліковний архетип чи тільки крихка надбудова? Сучасність з різнобарв’ям людських стосунків показує, що ближче до другого варіанту. Жертовницький вівтар для деяких жінок поволі втрачає свою актуальність. І не тому, що вони схибили і не хочуть родини, а саме через інше сприйняття дійсності.

Дехто назве це егоїзмом чи інфантильністю, дехто скаже, що ці жінки забули про своє призначення "нести у світ любов". Хто б що не казав, але для жінки будь-який крок від традиційної стежки – це ризик.

Бути самотньою. Мати статус невдахи. І просто почуватися дивно… Як писала Сімона де Бовуар, "жінками не народжуються, ними стають". Варто над цим замислитися.

powered by lun.ua