Пауль Целан і Чернівці

Як і все в Чернівцях, знайомство з Целаном почалось для мене фрагментарно, непомітно і буденно.

Є такі місця, і є такі часи дня, коли ти відчуваєш свою присутність у величному дійстві: Місто віддає частину свого життя Історії.

Іноді мені доводилось потрапляти у такі стани. Найчастіше це бувало тоді, коли я подорожував вулицями разом з моїми друзями фотографами Сергієм Лопатюком та Славою Тарновецьким.

Саме від Слави я і взнав про Пауля Целана, про те, що не писали, замовчували, або навіть не знали офіційні хронікери.

Він же мені і розповів історію будинку Целана.

Хтось із його знайомих дослідників творчості поета якось промовився, що Целан, згадуючи про Чернівці, говорив, що на будинку навпроти їх оселі був дім з керамікою на стіні. Слава, як завзятий фотограф і знавець дворів і вулиць Чернівців, відразу пригадав, що подібний будинок є на вулиці Саксаганського.

Мені байдуже, чи в цій розповіді була історична правда, мене захоплювала історична постать Целана: історія його долі, яку я відкриваю для себе протягом усього життя, і яка така ж невичерпна і сумна, як вечірнє небо над Чернівцями.

Якось я гуляв з фотографами у старому кварталі. Вони завжди показували мені вже розвідану ними екзотику і бентежну красу.

Коли пройти повз єврейський базар на Удонова і, не доходячи до вулиці Барбюса, повернути праворуч у провулок, то між будинками можна пройти у величезний двір. Цей двір завжди справляв на мене особливе враження, він мав свою ворожбу, чари якої бентежать мене і досі.

Власне, це був своєрідний майдан навколо якого розташувались колом будиночки. Посеред двору росла трава, яка була помережена чудернацькими стежками, логістику яких я так і не розгадав. Лише пізніше, коли мене зацікавили звичаї та обряди іудейської культури та побуту, я лише трохи наблизився до розуміння орнаменту тих стежок. Для себе я сформував такий образ.

У суботу мешканцям двору в гості можна було ходити лише по цілісній, зв’язаній будівлі. Це було розгадкою однієї з таємниць двору: усі будиночки тулилися один до одного, як ластівчині гнізда. Це давало можливість, виконуючи застороги свята, ходити у Шабат один до одного в гості. Але між будинками з майдану були проходи! І тоді я уявляв собі, як в п’ятницю ввечері, поки ще не сіло сонце, дітлахи через двір протягували ниточки від Соломовичів до Могилевських. Будинки ставали зв’язаними, а це обіцяло на завтра похід у гості…

У мене перед очима виразно стоїть ця картина помереженого ниточками подвір’я і щасливих дітей, які знають обіцянку завтрашнього дня.

З двору був провулок на вулицю Барбюса. Коло самого виходу стояла будка, в таких по місту ремонтували взуття. Але це була особлива будка! Над нею величезними фірмовими, а не любительськими, літерами було написано "КУЗНЯ". Так, саме "КУЗНЯ", і це в той час, коли по місту більшість аншлагів і вивісок уже писались російською.

У цій будці, величний і величезний, як ці букви, сидів "коваль". Він був голий до пояса, сам був весь чорний, коси його були чорні, а на голе тіло він був вбраний у величезний чорний шкіряний фартух. Досі я бачив лише білі полотняні фартухи на вдягнених продавщицях. І я зрозумів, що звуть його Дядя Боря, пригадавши свого сусіда з Проспекту. Більше, інакше як Дядя Боря, між собою ми його не називали, і "підемо до Дяді Борі" у нас означало прогулянку з лірико-філософським настроєм.

Дядя Боря, скільки я не пригадую, постійно мав якусь справу. Хоч ми і були у цьому богоспасенному місці зайдами, я сумніваюсь, що колись він звернув на нас увагу. В його руках постійно були або сапа, або він клепав якусь каструлю, або гострив ножиці, або ще щось. Він постійно був зосереджено зайнятим, але я зрозумів, що усі інтриги цього майдану, двору і його мешканців обертаються навколо цієї "КУЗНІ" і Дяді Борі. Він невидимими нитями тримав усе в купі, він знав сюжети усіх втіх і сварок цього двору: які були, які є і які будуть.

За справами, аспірантурою і захистом дисертації я перестав туди ходити, тому не знаю подальшу долю цього куточку.

Я не знаю долю цієї "КУЗНІ". Мені кілька разів навіть кортіло прийти туди знову, але далі базару я не доходив: навіщо руйнувати береги, які чекають нас усе життя, і спогад про які тримає нас на цьому непевному світі.

Чернівці – це величний простір, зітканий зі спогадів, планів, безтурботного споглядання і дійсності. Він, цей простір, – неосяжна метафізична громадина щастя, мрій, очікування і втрат. Целан – це невигойний біль і смуток "Простору Чернівці". Він жалкував за Чернівцями своїми особистими терзаннями, а Чернівці жаліють за ним: за недодану йому любов, за не подаровану йому втіху, за усю красу, яка чекала на нього, і до якої він не добув.

Він і пішов у "Простір Чернівці": недолюблений, недомріяний, але страшенно притяжний на межі щему.

Ми виміри шукаємо буття

І рішенням долаємо вагання.

Та нам ніхто не пояснив, що ЦЕ життя

Лише щоденна мелодрама розставання.

Зараз, згадуючи ті часи і той двір, мені іноді здається, що Дядя Боря і Целан могли знати один одного, вони навіть могли товаришувати і разом, в п’ятницю ввечері, поки ще не зайшло сонце, протягувати ниточки між будинками. Дядя Боря втілював і здійснював присутність Целана в Чернівцях, був його продовженням – Целана і усього їх покоління.

Це було унікальне покоління. Те, що їм довелось пережити, зробило їх не просто мудрими, вони були носіями сакрального знання про те, що буде, коли не стане нічого. Так вони і несли це знання через усе своє життя – один в Парижі, інший в Чернівцях на вулиці Барбюса, між єврейським базаром і залізницею.

Коли я вперше почув про страшенний зсув в тому районі, то не просто зрозумів, а відчув, що це не лише зсунулись маси землі. Це зсунулась епоха. Ми опинились на межі розпаду часів, і я з тривогою подумав про Дядю Борю.

Мені кілька разів хотілося довідатись про долю двору, "КУЗНІ", Дяді Борі. Та я завжди спинявся, бо розумів, що можна пройти повз єврейський базар і, не доходячи до вулиці Барбюса, праворуч повернути у провулок. Далі пройти між будинками… Але…

Не потрапити мені більше на той майдан, де стояла "КУЗНЯ", в якій у чорному шкіряному фартуху сидить Дядя Боря. Навіщо мені бачити руїну, навіщо мені бачити двір, де по п’ятницям немає ниточок і вірьовочок, що зв’язують будинки Соломовичів і Могилевських, навіщо мені бути свідком розпаду містерії чарівного укладу?

Ми завжди мусимо щось віддавати минулому. Але його не потрібно читати з чорною свідомістю. І ніхто не сказав, що повертаючи історії своє життя, обов’язково потрібно віддавати і з ним і свою казку.

Я, часом, шкодую за римськими цифрами, але "ділити" і "множити" легше індійські цифри… Та, попри усе, римські цифри знайшли своє унікальне естетичне продовження: тепер вони прикрашають циферблати найвишуканіших годинників, ними послуговуються для фіксації ювілеїв і величних дат. І невідомо, що краще – хронометрувати час, чи рахувати проценти по кредиту.

Тому я собі уявляю, що, десь Там, Дядя Боря і Пауль Целан знову тримають у руках ниточки, щоб вже зв’язати інші Часи і уберегти їх від розпаду. ЦЕ життя дало їм таке знання.