Україна між Едіпом і Фройдом

Пристрасті стосовно статусу мов вирують в Україні не вперше. І, повірте, не востаннє. Ми намагаємося виявити політичну мотивацію організації суспільного протистояння із приводу мов, спрогнозувати наслідки цих зіткнень. Прагнемо запропонувати раціональні моделі функціонування мов.

Але насамперед потрібно відповісти на просте запитання: чому?

Чому в Україні є ґрунт для мовної конфронтації? І відповідь на це запитання потрібно шукати в посутніх рисах суспільної свідомості. Бо мовна поведінка, як і уявлення про належний статус мов, – це лише відображення суспільності свідомості.

Українську свідомість можна охарактеризувати одним психологічним поняттям – фрустрованість. Це психологічний стан, який переживає людина, зазнаючи невдачі в актуальній для неї діяльності.

Звернімося лише до останніх двадцяти років. Що ми бачимо: дві точки ейфорії – проголошення Незалежності та Помаранчеву революцію. І дві ями розчарування – режими Кучми та Януковича.

Життя в Україні нагадує лабіринт: коридор часу, а за спиною подих Мінотавра – бідність, хвороби й смерть. Чи є в українця "нитка Аріадни"?

Наприклад, суд, котрий справедливо розставляє точки в конфліктах? Немає.

Чи є можливості вирватися зі злиднів – робота, маючи яку, людина почувалася б упевнено, сприятливі умови для ведення бізнесу, житлове кредитування, медичне страхування? Немає.

Чи є найважливіше – засіб впливу на політичну систему – політичні партії, які відображали б суспільні інтереси, та виборча процедура, яка забезпечувала б агрегацію суспільних інтересів? Немає.

Усе – бутафорія, валіза без ручки. Людина – сама по собі, політична система – сама по собі. Мовою політології це називається "автаркія влади". Як функціонує наша політична система – класичний взірець олігархії – це окрема тема.

Важливе інше: людина виявилася закупореною в її побутовому світі, сам на сам із повсякденними проблемами й телевізором, який розповідає про те, як треба гарно жити.

Канонічний текст української історії не дає нам взірців успішної переможної боротьби, тих взірців, на які ми могли б орієнтуватися. Соціально-політична система не забезпечує легітимних засобів виходу з облудної ситуації. Це – основні чинники, котрі визначають соціально-психологічну фрустрованість.

А тепер звернімося до проявів цієї фрустрованості – переживання травматичного досвіду.

Як і всякий травматичний досвід, фрустрація запускає механізми психологічного захисту, виокремленні Зиґмундом Фройдом.

У властивих українцям проявах історичної пам'яті та політичної свідомості спостерігаються структурні риси психологічного захисту. І не дивно: погляд на історію наганяє депресію, погляд на сучасність – змушує пригадати вчинок Едіпа, який виколов собі очі, аби не бачити накоєне ним.

Учинок Едіпа був героїчний. Він не відвертався од своїх, хоча й несвідомо, але скоєних злочинів. Він не витісняв реальність "нічого не знаю", не заперечував, не раціоналізував – такі, мовляв, були обставини, – не шукав на кого перекласти б провину.

Це був Едіп. Але ми не герої.

Персонаж Мілана Кундери, інтерпретуючи в романі "Нестерпна легкість буття" міф про Едіпа, доходить висновку: вимагати від людей, "які не відають, що коять", відповідальності – це варварство.

Так, напевно, варварство. Але як жити з усвідомленням злочину? Як жити з усвідомленням безпорадності, у стані вічної жертви? Можна жити за Едіпом, а можна й за Фройдом.

Україна живе за Фройдом: витісняє, заперечує, шукає ворогів, раціоналізує.

Перманентна фрустрація призвела до регресії політичної свідомості. Зіткнувшись із цілковитою безперспективністю будь-якої соціально-політичної діяльності, українці – що в Донецьку, що у Львові – чіпко хапаються за історичні, політичні й побутові стереотипи. Культ "Великої Вітчизняної" на сході, як і культ ОУН-УПА на заході – це один і той самий феномен. Це повернення до звичних і комфортних образів, які дають відчуття захищеності та значущості. Це – регресія, повернення до стереотипів "дитячого віку".

Українці, яких позбавили майбутнього, перебирають власні "дитячі іграшки".

Українці, яких позбавили можливості діяти в сучасності – мати бізнес, відстоювати свої права в суді, брати участь у діяльності політичних партій, а не лише за тарифом прапорцями махати – приречені або на сліпий бунт Едіпа, або витіснення зі свідомості всю цю ситуацію. Адже її усвідомлення призводить лише до відчуття власної жалюгідності. Некомфортне відчуття...

Україна – світовий ізгой, причому "ізгой" – кожен із нас. Український президент звинувачується в розкраданні державної власності й у сприянні корупції. І це – не марсіанами, а нами обраний президент!

Якої ж ми тоді думки маємо бути про власні інтелектуальні якості, якщо обрали собі такого президента!?

Споглядання особистості Віктора Януковича вельми сприяє розвитку раціоналізації – "не було іншого вибору", регресії – "хоч із ґанджем, але наш", побудові реактивних утворень – спрямуванню агресії на доступний об'єкт. І таким об'єктом виявилася Юлія Тимошенко.

Суд і ув'язнення Юлії Тимошенко – це відповідь на "соціальне замовлення" об'єкта, на якому можна вимістити власну злість.

Едіп матеріалізував власний біль – біль душевний став болем фізичним. Україна страждає, і їй потрібно унаочнити власні страждання. Україні потрібне конкретне тіло, яке мучилося б. Україні потрібна жертва, яку можна було б мучити.

За своєю психологічною структурою, суд над Тимошенко цілком тотожний сталінським процесам над "ворогами народу". Країна корчилася під тоталітарним чоботом, і суди над "ворогами народу", арешти й депортації, які відбувалися на очах усієї країни, – приносили... полегшення. Страждати легше, коли знаєш: хтось страждає більше, особливо, якщо тобі ще й кажуть, що його страждання визначенні великою провиною перед народом. Твоє страждання набуває пояснення – раціоналізації.

Ми, політологи, можемо нескінченно довго й докладно розповідати про безглуздість запровадження в Україні російської мови як другої державної. Можемо пояснювати, що запропонований панами Колесніченком і Ківаловим законопроект про мововжиток в Україні – це незбагненна маячня.

Але, перш ніж пояснювати та розповідати, варто збагнути: усі ці страсті за російською мовою – це рефлекс регресивної свідомості.

Бо ж важливий не результат – ужиток російської й так усіляко толерується. Важлива – сама боротьба, як прагнення повернути змарновані невідомо на що двадцять років життя, як спроба дошкулити, визначеним шляхом раціоналізації, "ворогам" – націоналістам-бандерівцям-фашистам. А всі політологічні аргументи перед регресивною свідомістю – це, з погляду фізики, лише коливання звукових хвиль.

А тепер песимістичний підсумок: соціально-психологічна фрустрація сама по собі не мине. Для цього потрібна ситуація успіху. Але в людей немає засобів для досягнення успіху.

Тож "війни історичні" та "війни мовні" – це, як жартував Вольтер, надовго.

Україні потрібна перспектива – слова про майбутнє, ближні та дальні цілі, уточнили б психологи. Хто мав би промовляти такі слова? Звісно, політики.

Але виникає запитання: а воно їм треба?..

Партія регіонів потрапила до організаційної пастки. Експлуатація соціальної регресивності привела їх до влади. Утім, одна справа йти до влади, використовуючи регресивні стереотипи, та геть інша – бути при владі в країні, громадяни якої почуваються приниженими й прагнуть вимістити злобу. Це пікнік на вулкані.

Чи може ПР, принаймні гіпотетично, змінити власну політику: відмовитися від експлуатації зумовлених регресією історичних стереотипів і розпочати зміни соціально-політичної системи, які уможливили б розвиток країни?

Тут варто згадати максиму біхевіористів: суб'єкт не здатен відмовитися від усталених способів діяльності, якщо ці способи приносять бодай мінімальний очікуваний результат.

Отже, з погляду біхевіоризму, сподіватися на будь-які зміни – марно. Ми й далі житимемо в країні, у якій розпалюватимуться міжрегіональна нетолерантність, історичні війни, міжконфесійна ворожнеча. В якій суди, прокуратура та міліція використовуватимуться для репресій проти "чужого" бізнесу й просто "не своїх". В якій парламент існуватиме лише для забезпечення преференцій олігархічним групам. З погляду біхевіоризму, це – надовго.

Що ми бачимо в колі опозиційних сил? Ми бачимо – дріб'язковість. Політичні зусилля ніколи не спрямовувалися на системні зміни.

Юлія Тимошенко стала жертвою не просто ірраціональної ненависті Януковича, не просто його прагненням знайти проекцію для спрямування суспільного негативу. Вона стала жертвою власної нездатності запроваджувати системні зміни, зміни тієї системи, котра й породила Віктора Януковича. Вона випала із системи й потрапила під її шестерні.

Наступні вибори до ВР не стануть перемогою "демократичних сил". Але, чи потрібна ця перемога Арсенію Яценюкові? Він ладен програти битву, аби виграти війну в 2015 році. І з цього погляду, що кошмарнішими будуть наступні три роки, тим краще для Яценюка. Достеменна ленінська логіка.

* * *

Україні потрібен образ майбутнього. Але я бачу лише наступну осінь. Листя опадатиме, і відкриватиметься перспектива.

...Осінь, перспектива. Ці слова – парафраз із Юрія Левітанського. Я писав про осінь і перспективи, а десь, на задньому плані свідомості, звучали слова: "все прозрачней становится лес, обнажая такие глубины". А потім згадав, що цей таки образ є й у іншому тексті Левітанського. І зіставлення їх створює дивний, якщо не гротескний, ефект.

Ось елегія "Я люблю эти дни":

"…и по мере того как с осенних осин облетает листва,
все прозрачней становится лес, обнажая такие глубины,
что становится явной вся тайная суть естества…"

А ось – "Как показать осень", текст, у якому згадується траурна соната № 2 Фредеріка Шопена:

"…и листья будут медленней

кружиться,
пока бульвар и вовсе обнажится,
и мы за ним увидим в глубине
фонарь
у театрального подъезда…"

У глибині осінньої прозорості – "суть сущого" і... "театральний під'їзд".

Валентин Бушанський, спеціально для УП