Україна і постдемократія

13
25 червня 2012

Сучасна світова економіка може вважатись втіленням кейнсіанської моделі. Умовно її можна визначити як "управління попитом".

Поки таке управління обмежувалось вивченням попиту та його задоволенням, парадигми суспільства приватної власності та ініціативи коректно координувались з загальнолюдськими цінностями, і у співвідношенні супероснов "Капітали"-"Капіталісти"-"Споживачі" панувала стійка динамічна рівновага, що забезпечувала сталий розвиток.

В певний історичний момент, управління попитом перейшло межу лише вивчення і перейшло в царину формування попиту. Це забезпечило бурхливий розвиток капіталів, розмило поняття класів і усіх, за великим рахунком, зробило споживачами.

У співвідношенні супероснов "Капітали"-"Капіталісти"-"Споживачі" відбулась трансформація, в якій залишились "Капітали" і "Споживачі" та незначна частина "капіталістів", яка займалась формуванням попиту і формуванням "Капіталів", які почали набувати ознак "штучності", так як були отримані на штучно сформованому попиті.

Класичні парадигми суспільства приватної власності та ініціативи хоч і продовжували діяти, але вже були відірваними від загальнолюдських цінностей і не координувалися з ними.

Остання обставина привела до того, що стадія формування попиту дуже швидко набула потворних змістів: попит почали не просто формувати, а, шляхом маніпуляцій, нав’язувати!

Це негайно відобразилося у співвідношенні зазначених супероснов: "Капітали" стали фіктивними, місце "Капіталістів" зайняли маніпулятори і спекулянти, а "Споживачі" втратили міру буття і опинились на межі розпаду морального світу, що самоузгоджено забезпечило тотальний розквіт маніпуляцій у всіх сферах життя.

Ці тенденції, знайшли своє відображення і в мистецтві, і в політиці.

Якщо можуть існувати "Капітали" на фіктивному попиті, то можуть і з’явитися витвори мистецтва, які до мистецтва не мають жодного стосунку, а є лише фінансовим інструментом – тим самим зманіпульованим попитом.

Якщо у постмодернізмі "автор" ігнорував і "твір", і "читача", то тепер у співвідношенні супероснов "Твір"-"Автор"-"Читач" зчиняється розгардіяш: і текст, і автор, і читач – ігноруються, тому що читачу маніпуляціями (думкою, оцінкою "експертів") формують уяву про те, що він "хоче" прочитати і вказують у "кого" є відповідний "текст".

"Сучасне мистецтво" є здебільшого деструктивним, в ньому багато дії, але відсутнє пророцтво. Це – своєрідний протест проти тотальної маніпуляції глобального світоутворення. Та це може тішити лише, коли не розумієш, що у такому вигляді воно абсолютно точно лягає у дискурси фіктивних "Капіталів": а тому і існує.

Фіктивні "Капітали" самі є деструктивними утвореннями на тілі справжньої інституційної картини капіталізму, де "Капітал" завжди забезпечений реальною власністю, а не зманіпульованим попитом.

Це ж знайшло своє відображення і в політиці. Лише тут маніпуляціями формувався не попит, а соціальне замовлення.

Задоволення такого сурогатного замовлення-попиту було теж своєрідною маніпуляцією. Чому, якщо існують фіктивні "Капітали", не можуть існувати фіктивні кандидати і фіктивні партії?

У співвідношенні супероснов "Влада"-"Партія"-"Виборець", виборцю нав’язують "його" уяву про очікування щодо "Влади" і зазначають "партію", яка "здатна" найповніше таку уяву про владу втілити.

Усе це разом, в умовах глобалізованої кейнсіанської економіки, сформувало нове суспільно-політичне явище – постдемократія.

Разом з розшарпаним моральним світом людини, який замінила бюрократична, універсальна, але чужа толерантність, усе це витворило новітню фантасмагорію – Імітацію життя.

Криза, яку переживає цивілізація є демонстрацією не надмірності спекуляцій чи нестримного соціального популізму. Ця криза демонструє фатальність відриву парадигм доцільності від настанов загальнолюдських цінностей.

Ті спроби здолати кризу, які декларуються нині урядами провідних держав, не мають нічого спільного з тим, щоб такі розриви подолати.

Замість докорінної зміни методик рейтингових агентств, які б в подальшому не допустили маніпуляції попиту (а, відтак, і політичні, смислові маніпуляції), провідні країни взялися за скорочення бюджетних дефіцитів.

Тобто, наслідки маніпуляцій з попитом запропоновано вирішити не усунувши їх причину, а за рахунок споживачів. Це є лише переведенням кризи у латентний стан з неминучим, у подальшому, летальним результатом.

Якщо підстави для створення фіктивних "Капіталів" будуть зберігатись, то такі сурогатні "Капітали" обов’язково з’являться. А, отже, в політичному житті, продовжуватиме формуватись чуже для людей соціальне замовлення, яке задовольнятиметься декоративним політичним процесом – постдемократією.

В таких умовах "Капітали" в своєму класичному сенсі зникають і перетворюються з продукту права на власність на результат "повідомлення" про адміністрування будь-чого.

"Капіталісти" перестають бути повноцінними володарями власності і перетворюються на утримувачів "повідомлень" про власні рейтинги у "експертних" оцінках і списках.

"Споживачі" в такому інституційному кошмарі стають постійними донорами, за чий рахунок долаються перманентні банкрутства і кризи.

Якщо спробувати знайти вигодонабувача у такій "економіці", то навіть самих маніпуляторів такими назвати буде важко.

Потрібно мати занадто збочену міру буття, щоб стверджувати, що для власного вжитку багато порошкового вина – це краще, ніж ковток справжнього напою, подарованого справжньою лозою, що вистигла під променями справжнього сонця.

Можна лише гадати скільки криз має відбутися, щоб цивілізація повернулась до парадигм приватної власності та ініціативи, що корелюють з природою і цінностями людей.

Не виключено, що особливості постіндустріального інформаційного світу забезпечать підстави для створення нових парадигм. Поживемо-побачимо.

Ми в Україні повинні розуміти "зовнішнє оточення", в якому ми знаходимось.

Усвідомлення того, що маніпуляції з капіталами, попитом, соціальним замовленням, вибором і правом, – це шлях у прірву – дасть можливість цієї прірви уникнути.

Будь-яка влада в Україні повинна розуміти "механіку" нового постдемократичного світу. А вона полягає в тому, що, якщо дії влади будь-якої країни починають складати проблеми в управлінні глобальним попитом, то така влада дуже скоро "випаде" з трендів глобальної політики і економіки.

І першими "випадуть" виконавці такої влади.

А, згодом, якщо "нові виконавці" не зрозуміють формалізму, який практикує світ, то "випаде" і сама країна, тому що з суб’єкту попиту вона перетвориться на об’єкт попиту.

Нічого особистого, тільки – постдемократія.

До винайдення глобальних рецептів від нових криз, найкраще, що може зробити влада в Україні, – це дбати про збереження цілісності морального світу нашої людини і хоча б не шматувати його контроверсійними законопроектами.

Необхідне пояснення: якщо комусь глобальне управління попитом видається буйною фантазією автора, то такому читачу варто лише проаналізувати, що таке є "доведений дефіцит бюджету" країни.

Він означає "доведену" інфляцію, а це – ні багато ні мало –  суть "вартість ваших грошей" на цей рік: від Національного банку до автолавки у депресивному поліському селі.

Автор зовсім не вважає цю практику якимось "абсолютним злом". Такі регуляторні механізми можуть бути досить продуктивними, але за умови, що маніпуляції з попитом вважаються недопустимими, а попереду доцільності стоять загальнолюдські цінності.

Валентин Ткач, Чернівці, для УП

powered by lun.ua