Школа і дискримінація: нонсенс?
Il préférait qu’on ne parle pas de discrimination positive
mais de lutte contre la discrimination négative.
(Бажано, щоб не про позитивну дискримінацію
йшла мова, а велась боротьба з негативною дискримінацією.
Жан-Мішель Бланке)
Сучасним співтовариствам, котрі здатні жити не лише емоціями, а й розумом, є сенс звернути увагу до напрацювань цитованого авторитетного французького науковця-практика Жан-Мішель Бланке. Бо ж ігнорування тихого голосу розуму неминуче призводить до проблем, котрі не вирішити одними лише емоціями. Тут мова про емоції від тиску державно-апаратної машини на громадян країни та їхньої на те реакції.
І це тоді, коли все актуальнішим стає питання гармонії стосунків між державним апаратом та громадою.
Позитивно-продуктивною відповіддю може бути плекання політики партнерства. Але тоді
державна посада не має означати чогось більшого, ніж будь-який інший суспільно-продуктивний вид діяльності. Для нас таке поки що виглядає примарним. На яких же теренах може зародитись у людей звичка до життя партнерством? Особливо якщо донині у нас:
- більшість політиків не здатна розширити свій мовний арсенал, а обмежена лише російською;
- працедавці все роблять, щоб ще хоч якось зберігати свій бізнес у "тіні". Вони не оформляють офіційно своїх працівників, запроваджують понад нормований робочий тиждень, платню видають у "конвертах", на роботу приймають з "випробувальним" терміном, щоб потім взагалі не заплатити, а взяти наступних під таку ж схему, не надають відпусток тощо. Одним словом - неофеодалізм.
Директор-ротація
Оскільки я бачу цю лінію проблематики у контексті шкільних проблем, то щодо витоків суспільної дискримінації (читай неофеодалізму) дозвольте звернути увагу на відсутність у нас звичної для світу системи ротації керівників шкільних закладів.
Ротація керівників є системним механізмом підтримки належного рівня мотивації у роботі як педагогів, так і їхніх учнів. Новий директор активно демонструє свої професійні та моральні чесноти перед новими вчителями, учнями та їхніми батьками, а останні – перед ним. Так зване кумівство сохне саме собою.
Для цього лиш і треба, що мати відомче житло для директора та його заступника. Звернемо увагу, мова не йде про цілу когорту заступників – у директора може бути лише один справжній заступник, бо ж директор один. Всі інші наші "заступники" по суті є профільною управлінською базою (методистами та секретарями) щодо прийнятих рішень.
У країні має бути когорта по-справжньому успішних та динамічних директорів шкіл, котрими держава гарно опікується і котрі служать державі періодично змінюючи місце своєї СЛУЖБИ. Ми ж до сих пір сидимо на застарілій схемі збереження місцевої традиції чи не до смерті її носія. Чим більше ми маємо у школі стабільного "хазяїна", тим ми все більше відстаємо від формування новітніх структур партнерства. За останнім майбутнє, бо партнерство значно ефективніше за будь-який "гарний" неофеодалізм.
Саме завдяки партнерству спрацьовують принципи новітньої перспективи - "синьої економіки" (див. Гюнтера Паулі), коли отримують дохід поєднуючи, приміром, брудну воду та біологічне сміття, замість витрачатись, щоб з ними боротись за традиційної роздільно-галузевої економіки.
Адже за системної ротації керівник стає центром дисципліни та єднання зацікавлених один в одному партнерів, у системі з "хазяїном" наближений важить більше за найбільшого після директора посадовця, вже не кажучи за правила моралі. Новому директору не взяти колектив сильним окриком "хазяїна" за будь-якої зовнішньої постави, а учням та вчителям не має сенсу налагоджувати хитросплетіння особистих неофіційних стосунків, бо життя шкільне таке швидкоплинне. Залишається один розумний хід – добре вчити та добре вчитися.
Навчальний план-стратегія
Відсутність по-справжньому напрацьованої стратегії партнерства в освіті підтверджує наша практика впровадження шкільних навчальних планів. Замість поступового переходу у старшій школі до профільного навчання все ще зберігається пострадянський принцип загальноосвітньої гуманітарно-політехнічної "суміші" з двадцять одного (!!!) обов’язкового для кожного учня предмета.
"Спеціалісти" заперечать тим з нас, кому довелось попрацювати у зарубіжній старшій школі наявністю так званої варіативної частини навчальних планів і ще тим, що їх у нас аж три десятки базових варіантів. Але недарма зазначав Мераб Мамардашвілі: "Сатана криється у дрібницях".
За стратегії наближення освіти школяра до його дорослого майбутнього у старшій школі чітко вирізняють чотири-п’ять профільних "комплектів" навчальних планів, кожен з яких загалом має не більше десяти предметів.
А варіативність (увага!) у світовій практиці передбачена не для всього класу загалом як у наших хитрунів здешевлення освіти, а для кожного окремого учня. Робиться це на базі поєднання традиційної класної системи навчання з обов’язковим фінансуванням невеликих груп з числа усіх старшокласників, а не лише обмежених факультативів чи гуртків як у нас.
При чому мова не лише про групи за вибором учня для реалізації його забаганок, а про цільові різнорівневі групи з вивчення окремих профільних предметів, де особливий наголос ставиться на роботу з учнями, що мають проблеми.
Платники податків знають, що реальні гроші йдуть також і на оту "боротьбу з негативною дискримінацією", котра виростає як сніговий ком з причини збереження неуспішності учня з профільних для нього дисциплін.
Ось приклад про розуміння ролі математики: якось супроводжуючи групу наших французьких друзів-ліцеїстів до Ялти, пройшов у глиб автобуса і розговорився з ними про життя. Один каже, що хоче стати ветеринаром. На моє зауваження, що відтак його головний предмет – біологія почув наступне: "Ні, мені головне як найкраще здати математику, у неї найвищий коефіцієнт, а біологію буду глибоко вивчати, коли вдасться поступити".
Інший приклад: хто у шведів може реально мріяти про професію дипломата? Лише той, хто має найкращі у країні показники з математики! Чому найбільше людей приїхали до України під час Євро – 2012 зі Швеції? Тому, що у країні наполегливо впроваджують принцип суспільно орієнтованої держави – багато простих шведів можуть собі дозволити те, що є за дорогим для багатьох європейців традиційної демо(н)кратії.
Щодо стратегічної мети школи добре йдеться у бесіді Михайла Епштейна з Оленою Куценко: "При поддержке субъектной деятельности, нужно постоянно возвращать ребенка к поиску смысла того, что он делает. В начальной школе – на уровне учебной задачи, в подростковой – на уровне вопроса "зачем я учусь?", в старшей школе – в сфере профориентационной деятельности. Движение к осмыслению происходит не просто и не быстро, но это ключевой момент. Помочь ребенку в этом – миссия школы. Повторяя, что он "сам должен захотеть учиться", мы обречены вязнуть в одних и тех же проблемах".
Наші ж служби закордонний принцип збагачення класно-урочної системи новітніми варіативними формами задля особистісного розвитку КОЖНОГО громадянина просто втиснули її у старий "колгоспно-колективний" формат. Який може бути "вільний варіативний" вибір на місцях, якщо вирішуються не особливі потреби окремих учнів, а можливості додатково задіяти наявних вчителів?
З одного боку не можна вийти за межі 34-36 годин при 21 предметі, а з іншого "вибирай" додатково все, що забажаєш. Та ще й так, щоб вдовольнити усіх 30 учнів класу. А старших класів у більшості наших шкіл по-два на кожній з двох паралелей. Це при тому, що скрізь у світі старша школа має не менше, ніж три вікових паралелі. Є країни, де ліцеїсти (10 – 12 класи) взагалі навчаються не по-класах, а цільовими щодо програми групами.
Наша освітня "стратегія" дуже нагадує до болю знайомі випадки вже з нашого дорослого життя:
- існування державних служб обробки економічних показників у той час, коли більшість суб’єктів не платять податки, а державний бюджет найбільше наповнюється самими ж бюджетниками;
- існування державних політичних служб, котрі оформлять "рішення" голосування не народних депутатів, а їхніх карток та ще й супроти волі самих окремих депутатів. Подібну картину маємо також з бюлетенями в урнах (це ж треба придумати таку назву) на "виборчих" дільницях;
- попри застереженню освічених дітей своїм сільським батькам, що картоплю із зеленою шкіркою треба безжально викидати, бо в ній отрута, "бережливі" селяни намагаються її продати у місті, або подати міським родичам як гостинець. Надто багато у нас несправжнього видається за справжнє.
Все це можна пояснити та поспівчувати, але ж не всі традиції варті того, щоб їх зберігати. Потрібно ж і розвитком займатись. Без останнього ми так і не справимося з питанням: "Народ має вбоге життя тому, що лінивий до освіти чи у населення низька освітня мотивація тому, що доросле життя сформоване не під освічених?"
Якби там не було, а відповідь пролягає саме через лінію дискримінації: у позитивному плані – всі люди різні, а тому шлях до успіху має пролягати різними сходинками, а у негативному плані – право на доступ до благ не має пролягати нечесними аморальними манівцями. Життя є процесом постійного вибору і варто вивчити (не плутати з формальним заучуванням) вже зі школи, що хоча зло весь час перемагає, але воно ніколи не перемагає остаточно. Саме під цей закон природи потрібно зважитися побудувати освітню стратегію країни, особливо такої як Україна, бо 46 мільйонів жителів на таких родючих та природно багатих землях не можуть не мати гідного майбутнього.