У нас в Тунісі так

Є у мене один гріх – терпіти не можу дурних людей. І хоч я розумію, що дурість – це річ відносна, а моя нетерпимість більше говорить про мене, ніж про тих, кого я вважаю дурним, але все одно не можу нічого з собою вдіяти і грішу.

Тоді як дурість навряд чи є гріхом. Бо дурний тому й дурний, що не розуміє цього і поводиться так, ніби насправді дуже мудрий. Докоряти дурному дурістю так само безглуздо, як докоряти дальтоніку в тому, що він не помічає різнобарв’я світу. Тому я вчуся примиренню і намагаюся позбутися неполіткоректної звички називати речі своїми іменами.

Є у мене один знайомий тунісець, молодий хлопець 27-ми років, звати його Фурт. Те, що Фурт з Тунісу – інформація абсолютно не визначальна і нічого не каже про цілу країну. Просто він єдиний тунісець, якого я знаю, і один з двох знайомих мені африканців загалом.

Ще я знаю Нельсона Манделу (не особисто, звичайно), і можливо, було би більше на часі розповісти щось саме про нього, але про Нельсона Манделу можна прочитати у Вікіпедії, а про Фурта – ні.

Ми з Фуртом ходимо разом до однієї віденської школи вчити німецьку мову. Його рідна мова – арабська, хоча літературного її варіанту Фурт не знає, і французька, якою, за його словами, у всіх туніських школах ведеться викладання з п’ятого класу.

Ще Фурт знає італійську, бо, втікаючи з батьківщини, перетнув на нелегальному судні Середземне море і потрапив до Італії, де прожив кілька років. Чому він залишив Туніс і як він опинився в Австрії, я не знаю. Але Фурт привіз свій Туніс із собою і кожну репліку починає словами: "У нас в Тунісі так".

Як воно в Австрії, чи взагалі в Європі, чи будь-де інде на цій прекрасній великій планеті, Фурта не цікавить. Більше того, він би дуже хотів, щоб всюди без винятку було так, як в Тунісі. Щоб весь світ став Тунісом. І я дуже вдячна творцеві, що людські бажання все-таки не завжди здійснюються.

Коли на запитання "Чим займаєшся?" я відповіла, що пишу книжки, Фурт глянув на мене з таким глибоким співчуттям, ніби побачив покалічену тваринку. І сказав:

- У нас в Тунісі так. Розумні вчать математику і фізику. Трохи дурніші – вчать економіку. А ті, що зовсім дурні і ні на що більше не здатні, йдуть вчити літературу. Я, щоб ти знала, вчив математику.

На цьому Фурт, звичайно, не заспокоївся. Він ще довго пояснював, що не розуміє художньої літератури і не розуміє, навіщо було її взагалі придумувати. Бо "в них у Тунісі так кажуть": інженер конструює літак, економіст вираховує його вартість, а письменник дивиться на літак і зітхає: "О який гарний!".

- Ну яка з них, письменників, користь?! – мало не кричав тоді Фурт. – Ти ось відкрий будь-яку книжку і подивися – там немає слова правди. Вони все брешуть!

Я не ризикнула запитати Фурта, що на його думку є правдою. Він би, безперечно, знайшовся, що мені відповісти і зробив би це так, що я засумнівалася б у власному існуванні і втратила залишки своєї і без того хиткої ідентичності. Але, на догоду моєму туніському другові, запевняю з рукою на серці, що все, написане тут, чистісінька правда.

Така, наприклад.

Фурт не знає і ніколи не чув прізвищ Шекспіра і Гемінґвея. Але читав Геґеля. Не знає Бальзака, не знає Достоєвського. Ніколи не чув цих прізвищ. Але попри все він якось сказонув таке (вступ про Туніс опускаю):

- Я живу не зовсім правильно, визнаю. Я не ношу довгу бороду, хоча мав би.

Або:

- Жінки – це перли, їхнє місце в дорогих ювелірних магазинах, а не в ломбардах.

Фуртові жінки, власне, кульмінація моєї розповіді.

Щоб залишитися легально в Європі, Фурт вирішив одружитися з громадянкою якоїсь із країн-членів ЄС. Стратегія не нова, я знаю багатьох з подібними історіями. Раніше фіктивний шлюб коштував приблизно 10 тис. євро. Платиш комусь, і він з тобою одружується.

Тепер таку авантюру прокрутити стає все важче, бо багато країн, рятуючись від фіктивних шлюбів, видають не обмежені терміном дозволи на проживання далеко не відразу. Розлучення навіть після п’яти років загрожує депортацією.

Але Фурт і не планував фіктивний шлюб (навряд чи в нього були на це гроші). Ні, він хотів по любові, тобто безкоштовно. На все про все мав півроку.

З першої спроби Фурт поцілив хибно – поплутався з полькою, яка вчилася у віденському університеті і паралельно підробляла офіціанткою. Одружуватися полька не хотіла, як Фурт її не вмовляв, для цього навіть польську трохи підівчив, - все даремно. Казала, що ще не готова і крапка.

Тоді Фурт розірвав стосунки, мовляв, любов минула, не бачить майбутнього разом, а собі постановив більше ніяких мігрантів, бо вони самі шукають вигідних шлюбів. І от на Фуртову радість невдовзі нагодилася австрійка. Дівчина із неблагополучної сім’ї – батьки-алкоголіки, виховувалася в інтернаті. Молодята швидко побралися і живуть в мирі і злагоді по нині.

Свою шлюбну історію Фурт розповів сам, анітрохи не соромлячись, з барвистими подробицями. Коли я сказала, що так одружуватися трохи не чесно, він відповів: "Чому не чесно? Я її люблю. Тільки дітей від неї не матиму. Мої діти на цій землі гріха виховуватися не будуть. Лише в Тунісі".

Отакий мій Фурт. Ми стали майже друзями. Спілкуючись з ним, я треную свою терпимість, вже більше ні в чому його не переконую і не сперечаюся з ним, просто слухаю. З якогось далекого іншого боку він навіть непоганий хлопець.

А вчора Фурт раптом ні з того ні з сього запитав мене:

- А як там у вас в Україні?

Я сказала:

- Приблизно так, як у вас в Тунісі.

Фурт кивнув головою, що зрозумів.