Наша мовна війна

77
9 липня 2012

Мовна війна, на відміну від боротьби з корупцією, бідністю, СНІДОМ тощо, характерна саме для України. Напевно, найкраще в Європі нас зрозуміють баски, а в силу спільних історичних обставин – наступу російського імперіалізму – литовці й латиші. Їхні мови також під загрозою.

Але саме українська, якщо буде прийнятий нинішній регіональний закон про мови, невдовзі може стати мертвою.

Я згадала про загрозу української мови з єдиною метою – наголосити на абсурдності свіжого мовного закону, який начебто покликаний врятувати російську мову від української експансії.

Я не нагадуватиму тут про надпотужний російський інформаційний простір, про те, що в українських росіян існує друга вітчизна, а в українців – ні.

Авторам закону, як і всім оборонцям російської мови, я радила б чесно зізнатися: їм просто не хочеться вчити українську, не хочеться опинитися на других ролях. Адже вони – історично так склалося – звикли до першої.

Через свою славетну "манію вєлічія" росіяни не розуміють, яким алогічним є їхнє прагнення, аби в Україні національною меншиною стала титульна нація.

Українська мова ображає російську гідність. Ось коріння нашої мовної війни.

Імперська нація ніколи не цікавиться тубільцями. Росіянин може все життя прожити в тій же Латвії, але не вивчити елементарних латиських слів. І це, за російською схибленою логікою, нормально, бо латиші для росіян – "історичєскоє нєдоразумєніє"; українці ж – "салоєди" і "бандьори".

Загалом подібне бачення мовної проблеми свідчить, звичайно, про "високу культуру" росіян. Тому нема нічого дивного в тому, що виразниками російських культурних інтересів в Україні стала така "висококультурна" сила, як Партія регіонів.

Треба підкреслити, що жодна культурна людина в Україні, ким би вона не була за національністю, не може ідентифікувати себе з режимом Януковича, що несе загрозу будь-якій культурі й людяності загалом.

Отже, наша мовна війна почалася не цього літа. Їй сотні років. Якщо ж спинитися на найновіших її епізодах, то Український дім є другим, йому передували протести під Верховною Радою. Спостерігаючи за мовним протестом під Українським домом, читаючи інформацію та коментарі про мовне протистояння із блогами включно, можна зробити певні узагальнення.

1. Більшість погоджується, що мовна проблема є передвиборчою політтехнологією та останнім козирем ПР

Це, грубо кажучи, гра. Тому чимало людей займає позицію стороннього спостерігача, не бажаючи виконувати роль статиста в передвиборчій боротьбі. З одного боку, це так, але з іншого, політтехнологія, якщо вона породжена самим життям, з віртуальної площини завжди переходить у площину реальну. 

Про те, що наша мовна війна – реальність, свідчить вже той факт, що бандитське голосування за мову змушує українську людину глибоко страждати. Нині багато пишуть про те, що мовний закон не такий уже й важливий на тлі наступних грабіжницьких, проголосованих провладною більшістю, тому протестувати треба саме проти них. Можливо, у цьому є певна рація. 

Але критики не враховують того факту, що мова – поняття ідеальне й духовне. Мова перетворила нас на духовних істот. Саме тому мова виступає найдієвішим консолідаційним чинником нації. Боротьба є дієвою, якщо вона спирається на емоції. 

Повертаючись до політтехнології. Тих кількасот демонстрантів, що пікетували у вівторок Український дім перед конференцією Януковича, ОМОН міг легко розігнати – і не зробив цього. Бо політтехнологія вимагала продовження гри. 

Одначе мені зовсім не соромно, що в той час я стояла в "ланцюгу" зі своєю 18-річною донькою й 17-річним Романом. 

Так, я свідомо була статистом у грі. Проте все наше життя, як відомо, – гра, крім того, часто гра стає реальнішою самого життя. Нехай скептики про це пам'ятають. 

2. Особливістю сьогоднішньої нашої мовної війни є те, що українські інтелектуали відмовилися, за висловом Андрія Куркова, "бути солдатами у війні слів". 

Ні вчителі, ні науковці, ні письменники, ні митці не підтримали масово акції під Українським домом. Туди приходили окремі люди, але організованими їхні виступи не були. Кажуть, директори шкіл пригрозили вчителям звільненням, якщо ті з'являться на мітингу. Кажуть, у наших гуманітарних академічних інститутів відберуть фінансування, якщо вони підтримають мовний протест. 

Тому залишився особистий вибір кожного. Який у даній ситуації не дав ефекту. 

Чому? Мені завжди здавалося, що в Україні з так званими інтелектуалами не склалося. Можливо, ці інтелектуали десь і є, але дуже вже вони мікроскопічні. Якщо в інтелектуалів забирають їхній основний професійний інструмент – мову, а вони не чинять цьому опору, чекаючи, що мову відборонить для них народ, то ніякі вони не інтелектуали й не професіонали. 

Відтепер так звані українські інтелектуали, а насправді нащадки комуністичної псевдо-інтелігенції – втратили право критикувати передусім народ і ЗМІ. Бо останні чинять бодай якийсь опір на тлі повного інтелектуального колапсу. 

Виступи Андруховича й Забужко, демарш Драча й Ступки з Гуманітарної ради при президенті чи відозва Спілки письменників – цього мало! інтелектуалам треба було іти до Українського дому. Вони ж цього не зробили... 

Також ми маємо усвідомити, що нічим не кращі від української політичної еліти. Нам потрібна мобілізація. Показувати дулю в кишені – не найкращий вихід із даної ситуації, принаймні це не шляхетно. 

Коли в нас забирають хліб, то позбавляють життя, коли ж забирають мову – відбирають безсмертя. 

Ці правдиві слова в сучасному цинічному світі з його споживацькими інтересами звучать не тільки надто пафосно, їм взагалі в цьому світі немає місця.

Ми не помічаємо, як поступово мова перестає в так званому цивілізованому світі бути "домом буття" нації. 

Апокаліпсису, здається, не сталося. Однак Україна продовжує залишатися чи не найгарячішим мовним бастіоном Європи. Може, саме тому Європу ще не накрило хвилею цунамі. 

Недолугі українські інтелектуали мусять боротися. Бо в цю хвилину ми відстоюємо не тільки українські, а й європейські цінності. 

І нам ніяк не можна зовсім втратити лице.

powered by lun.ua