Смак молдавських слив

На початку минулого століття в Чернівцях людина, яка бажала вступити в поліцію, зобов'язана була знати три мови: німецьку (а, отже, і ідиш), українську та румунську.

Наприкінці минулого століття у нас у дворі жили благополучно українці, євреї, росіяни, молдавани... Поляки і вірмени з нами грали в футбол, разом ми бігали в аеропорт дивитися, як сідають літаки.

З задоволенням їли завиванці, якими нас пригощала тьотя Сара, домна Ауріка навесні нашим дівчаткам завжди дарувала різнокольорові мерцишори. На масницю наші старики (так нам тоді здавалося) добре і міцно гуляли, співали українські, російські пісні, а без "сім-сорок" не обходилося жодне весілля.

Напевно, десь у сусідніх дворах вигравав на акордеоні і Яша Табачник. Ми завжди з задоволенням при зустрічі говорили тьоті Сарі "зайгезін" (одним словом), а домні Ауріці вдячно видихали "мулцумеск" за найсмачніші сливи, якими вона нас пригощала. Безумовно, що нас цікавили і фразеологічні відповідники румунською та єврейською мовами деяких виразів з російської. Більше того, ми їх знали і пам'ятаємо досі. Але хіба це щось змінює!

Якось дядя Боря, зачинивши необережно двері, залишився без ключів. Мене, як найбільш худого і спритного, він попросив залізти в кватирку і відкрити квартиру. Я не можу вам передати, яка гордість переповнює мене досі через те, що дорослий чоловік виявив мені тоді таку довіру.

Одного разу, в сезон рогаток, наші старші пацани, які малих не помічали "в упор", підкликали мене до себе і попросили "заникати" їх рогатки. У мене було куце пальтечко, але з величезною діркою в підкладці – ось це їм і знадобилося.

Справа в тому, що по дворах йшла облава: хтось вистрілив з рогатки в міліцейський "бобик". Все пояснювалося тим, що цей "бобик" наїхав на хвіст нашої дворової собаки "Марусі". Мене досі не полишає спомин, з яким почуттям нової самооцінки я засинав в той вечір. Це була своєрідна ініціація, посвячення в "старше" життя двору.

Згадуючи це, я з феноменальною виразністю пам'ятаю всю яскравість звіданих тоді почуттів. Їх не торкнувся час. І для мене цей фокус є ключиком до розуміння основи тієї благословенної аури нашого двору. Це – абсолютна довіра один до одного. Нічого нам не заважає і зараз жити дружно і розуміти один одного. От тільки діти тьоті Сари і дяді Борі дзвонять з Німеччини та Ізраїлю, а син домни Ауріки працює в Італії.

Коли при мені обговорюють феномен чернівецьких двориків, я посміхаюся: "Двір довірою стоїть". Такими вони й були, ті чернівецькі дворики: еклектичні, "намішані" і абсолютно безтурботні. І не важливо де: в провулках центру чи на околицях міста. Вони були, перш за все, щирими і без тіні лукавства.

Наш двір – це був абсолютно самодостатній організм, простір самоорганізованої одухотвореної матерії. Він готовий був прийняти всі виклики навколишнього світу і в такому випадку завжди виступав консолідовано. Тут приймали пологи і проводжали в останню путь.

Якщо потрібно ліки – то це в сімнадцяту, якщо потрібно репетитора – то це в четверту. Якщо потрібен "дефіцит" – то всі і так знали куди це, навіть не називаючи номер квартири.

Двір – довірою стоїть! І це так, тому що тільки в просторі довіри розкривається вся повнота благодаті Дару. Містерія чернівецького двору з них і виткана, вона ґрунтується на довірі і благодаті Дару. І об'єднані, сплетені разом, вони й зберігають роками і десятиліттями те, що ми відчуваємо разом із зітханням: "Наш двір". Це Дар від життя, пронесений крізь роки долі.

А так дарувати, як в чернівецьких дворах, не вміли ніде. Адже, щедрий, це не той, хто дає багато, а той, хто дає вчасно. І саме поле абсолютної довіри створювало передумови для того, щоб бездоганно точно опинитися в потрібному місці і з потрібною турботою.

З висоти прожитих років і глибини набутого цинізму можна сказати, що це все наївно. Але я так не вважаю. Дитячі враження – вони кореневі, тому що це враження не деформовані збоченими стереотипами громадянського співжиття. Як говорила мама моєї вчительки, Фаїни Марківни Могилевської: "Якими очима дивишся, те й бачиш".

Це може здатися очевидним і банальним, але я сміливо продовжую стверджувати: батьків треба берегти, дітей – плекати, а за старими потрібно доглядати. Це – фундаментальна настанова чернівецького двору, яка береже його від розпаду в часі. Якщо ця настанова десь піде, то жодні найточніші декорації, присмачені ароматами кухні і запахом "синеньких" і риби-Фіш, не відтворять той двір.

Часом мені здається, що ми подуріли. У незліченних книгах, на полицях магазинів, нам цілком серйозно пояснюють, як стати "успішним". При цьому переконують, що весь секрет у тому, як на бізнес-ланчі підійти до "потрібної" людини, як потиснути їй руку, скільки секунд дивитися їй в очі та на яке плече (праве або ліве), потім, перевести погляд.

Але хіба "пластмасовий" присмак такого "успіху" зможе зрівнятися зі смаком молдавських слив домни Ауріки? Оце – був смак!

Хіба перехопить у тебе від нього подих так, як тоді, коли ти виніс з квартири ключі дяді Борі, а він поплескав тебе по потилиці? Оце – був успіх!

Я нескінченно далекий від того, щоб побутові та інші нісенітниці та недолугості того часу інтерпретувати, як унікальність. Але я точно знаю, що розпад містерії "чернівецького двору" розпочнеться зі втрати довіри між його мешканцями. І справа навіть не в тому, що хтось поїхав, а хтось приїхав: адже приходять і йдуть покоління дітей, а їх страшилки про "чорну руку" залишаються.

Тільки довіра береже "наші двори" від шляху в забуття, бо, як кажуть древні мудреці: "Кінець світу настане тоді, коли до сторожа знадобиться сторож".