Страх жити по-іншому

Найкраще про нашу основну соціальну болячку пишеться так: "В суспільстві переважають споживацькі настрої", "Цінності споживання превалюють над ціностями розвитку" і т.д. Простіше – вибираємо животом.

Мене вже й сміх розбирає: де це я читала, що кандидати в депутати роздають людям медпрепарати? А підгузками ще ніхто не дає? Було би дуже смішно, якби не було так сумно. Бо за законами економіки, попит породжує пропозицію. Попит. Звідки він береться?

Наші батьки, і батьки наших батьків росли в постійних обмеженнях, в напруженні, коли треба було викручуватися, пристосовуватися, доставати, і при цьому брехати, кланятися, принижуватися, йти на компроміси, і з совістю – в тому числі. Основне – вижити самим і виростити своїх дітей, дати хоч якусь дорогу в життя. Через які митарства проходили люди! Але, як на загал, то попереднє покоління і те, що було перед ним, блискуче з цим впоралися – за кількістю дотягли до 52 мільйонів (до Незалежності). Але – за кількістю.

При цьому сформувалася відповідна психологія в людей. Адже коли перед тобою постійно стоїть проблема виживання, основний спосіб адаптуватися – пристосуватися до обставин. Тобто стати конформістом.

Конформісти – це люди, які не мають власної думки, позиції, натомість чужу видають за свою. Ні, це не обов’язково тихі, покірні, поступливі люди. Часто вони виглядають дуже впевненими, багато і розлого говорять, бувають агресивними.

Причина конформізму – так вигідніше: і щоб піднятися "вгору", і вписатися в колектив, і не бути білою вороною, і не викликати чийогось роздратування. Як писала Ліна Костенко в "Марусі Чурай", - бути "за тих, которії не проти".

Люди жили (і живуть) в постійному страху не вписатися, випасти з обойми, зробитися зайвим (в нас же "незамінних кадрів не буває"), а тепер додався страх конкуренції. І вони ставали "не гіршими за інших", успішними, але … зраджували. Зраджували собі.

Моя 70-річна сусідка баба Аня не хвалиться своїми дітьми Ірою та Іваном (ну, вони вже не Іра й Іван, а Ірина Борисівна та Іван Борисович). Розказує, що колись Ірина дуже хотіла бути синоптиком: "Сама розумієш – молодість, романтика… А я їй кажу: "Ти ж не поступиш туди! (мова йшла про якийсь технікум. – авт.) Хто тебе там знає?! Оно касирка в нашій школі: вчилася на синоптика, роботи не було, мусила переучуватися. Де ти знайдеш собі потім місце? Навіть не пробуй – не вступиш!"

Іра плакала, але так і не спробувала: пішла вчитися туди, куди переконала йти мама: "Педучилище. Дошкільне виховання – оце робота для жінки. Іро, кажу, щоб не сталося, там ти завжди будеш і сита, і в теплі, там ти не пропадеш…"

Нагодовані та в теплі – це аргументи людей, які малими пережили війну, яких (двотижневих!) брали їхні ж матері з собою на роботу, бо прийшов бригадир з колгоспу і вигнав копати буряки. Вони хотіли тільки тепла, спокою і стабільного кусня хліба. Нагодовані і в теплі – це мотиви, це цінності, які нам передало далі старше покоління (і вони в тому не винні, бо такий був час), але який у цивілізованому світі вже не працює. В Україні – ще так, у світі – ні.

Друга сусідка, вже київська, 25-річна Валя з першого поверху (двоє дітей, чоловік) взагалі не знає ким хоче бути, чим би зайнялася. А вже час: діти йдуть у садок, не сидіти ж вдома – потрібні ж гроші. Каже, що "всі мої родичі наполягали: йди на бухгалтера, йти на бухгалтера…" Мовляв, престижно, і гроші, і не пропадеш. Пішла. Але "робити" Валя бухгалтером не буде - бо не до душі, і не має досвіду, і не хоче. А чого хоче – вже й не знає. (Ось звідки в Україні "перевиробництво" бухгалтерів та економістів: батьки стараються, аби діти не пропали).

Ще одна історія – від моїх родичів. Не пустили хлопця в армію. Відслуживши там два роки (то ще було за часів СРСР), Віталік захотів взагалі у війську й залишитися ("Виталичек! Ну как же?! Ты же – отличник! Вот Саша – отличник, и в институте, Вадим – отличник, и в институте…). Пішов "Віталічок" в інститут, потім - в аспірантуру, захистився, і … пропав. За пару місяців з допомогою міліції знайшли десь в Сибірі – був у друга. Переконали вернутися - приїхав. Влаштували на роботу в інституті. Потім - знову пропав. Потім почав пити, продав будинок. Тепер бомжує…

Скільки такого я можу розказати! Того – не пустили, того – переконали, того – обламали. Колись чула, як одна жінка, яка після 40 народила другу дитину (перша було в 20 років), сказала, що нарешті зрозуміла: основне – дати дитині розкритися, розвинути талант. Хай займається всім, що подобається, що приносить радість, хай літає, хай тішиться і творить.

У шкільні роки я займалася в драмгуртку, і, як всі нормальні діти, які люблять творчість на сцені, хотіла на той час бути артисткою (в років десь 12-14). Якось дізналась про це родичка. "Оксаночка, - каже, - в мене є одна знайома, дочка якої дуже хотіла бути артисткою. Вона і виступала в школі, і брала участь в конкурсах, і в драмтеатрі її залучали… І от вона неймовірними зусиллями, просто чудом зустрілася з Людмилою Гурченко, а та їй каже: "Деточка, чтобы стать артисткой, надо быть или очень красивой, или очень талантливой".

Тобто, мені одним махом сказали, що я урод і бездарність. І хоча я не мала планів кудись спеціально вступати, і взагалі ця коротка розмова практично не вплинула на моє життя, мені досі це муляє, болить. Так мене ніхто не обламував: гм… люблячи, але на душі гидко.

"Потім моя Іра ще й дякувала мені, що віддала її в педучилище", - казала баба Аня. А що, має признатися, що мама не дала їй жити власним розумом, по-простому – зламала її крила? Хоча хто тепер так скаже? Тепер Ірина Борисівна – завідувачка дитячого закладу (до речі, її дочка цього року теж стала студенткою – здогадайтеся, "на кого" вона пішла…).

Чому всі так стараються нас обламати? Чому ми стараємося так обламати один одного? Бо ми не віримо в себе, бо вони не вірять в нас, бо нами керує страх. Доведено: віра дитини у власні сили напряму залежиться від віри батьків в дитину. На жаль, старше покоління (і воно в цьому не винне, ще раз кажу) не знає що таке віра у себе. Звідки вона могла взятися?! В голові людей стоїть програма, що потрібно вижити, але час змінився і нині треба жити.

І я вдячна своїй мамі, яка малою пережила війну (2 роки було, як почалася Друга світова в нас, і голод 47-го (Харківщина, "лободу їли"), що вона ніколи мені не сказала "Оксана, в тебе не вийде", "Оксана, не пробуй". Вона, може, іноді й мовчала, але ніколи не говорила. Бо людина має право на спробу, на вчинок, на ризик, на помилку – тільки так можна навчитися відповідати за своє життя.

Але в таких людей не зручний характер: як тільки кажуть "Куда-а-а-а?! Назад!!!", як тільки поступить команда "не пущать", "копать отсюда – и до обеда", "прямо от калитки и до того места, где девки горшки моют", в моїй голові щось тисне на "газ".

Виходить, як в анекдоті:спочатку дітей вчать ходити і говорити, а потім – сидіти і мовчати. Зараз кажуть, що в Україні потрібен спротив, критична маса. Та потрібна, але як на нього спроможуться люди, котрим в дитинстві наказували "сидіти каменем", "тримати язик за зубами"? Як спроможуться люди, яких з дитинства вчили боятися, виживати, і шукати тепле місце.

Я зрозуміла, що найбільша дурниця в світі – це страх (і – найсильніша "дурниця"). Але ми спочатку виховуємо рабське покоління, а потім апелюємо до Чехова: мовляв, треба по краплині видавлювати з себе раба. Та не треба це рабство культивувати!

Біле треба називати білим, а чорне – чорним, а рябе – рябим. Бо пристосувансво, угодовсво нас знищать. Щоб змінити щось в житті, треба йти на ризик. Не на компроміс, не у конформізм, бо це – баласт. Треба йти на ризик бути іншим, не в стаді, не в стійлі. Здається, наша молодь до цього вже потроху доходить: що конформізм вбиває творчість, розвиток - все вбиває, бо в її основі – страх.

Тому виникає конфлікт – між попередніми поколіннями, життя яких заставило жити за принципом "аби не гірше", "аби до пенсії" і тими, кому потрібна віра. Віра у свої крила, у свій талант, у силу.

Колись був такий вислів – "інтелігент в першому поколінні". Нинішня молодь – це саме такі "інтелігенти": і ніби-то й вириваються, виборсуються зі "спадкового" страху, але ще немає духовного досвіду жити, вірячи в себе (батьки не передали). Дуже важливо напрацьовувати його, це постійна робота. Важко, бо все довкола кричить, що ось так – простіше, так – у людей; ти у вечері ці листівки розклеюй, а зранку стій з тими. А яку ставку роблять на молодь політики – скільки свіжої крові!..

Але справа не тільки в політиці: політикою вже стало у нас пристосуванство. І якщо батьки хочуть постаратися для своїх дітей, то найкраще – це повірити в них, а не шукати тепле і сите місце.