Прикра помилка Беньяміна
В останньому перекладі українською есеїв Вальтера Беньяміна ("Щодо критики насильства", Грані-Т, 2012) нарешті з'явилася його промова "Автор як виробник", яку він прочитав в інституті вивчення фашизму у Парижі 27 квітня 1934 року.
Ця промова є дуже показовою і важливою у розумінні прикрої помилки, якої припускалися раніше та продовжують затято триматися й сьогодні ліві інтелектуали. Ця помилка, на мою думку, виникла лише тому, що наявні на початку сторіччя відомості про людську природу були ще вкрай суперечливими.
Відтак значна частина мислителів вважала, буцімто психологія людини залежить від її походження. Це прямий висновок з дуже відомого та сумнівного висловлювання з передмови до "Критики політичної економії" Карла Маркса. Так-так — це те саме "Буття визначає свідомість".
Тобто, навколишнє середовище, люди та стиль життя формують свідомість людини. Звісно, буття є необхідним чинником для формування свідомості, але воно не є достатнім для цього. І з плином часу, а особливо, коли наприкінці ХХ сторіччя стався воістину катастрофічний інформаційний вибух, частка буття у свідомості дещо зменшилася, хоча й не можна сказати ще напевно наскільки.
Сказати можна лише, що не існує прямої залежності між походженням людини та станом її свідомості, який охоплює її смаки, переконання та бажання.
Здається, будь-який лівий інтелектуал схильний перебільшувати роль пролетаріату (або ж робочого класу) у суспільних відносинах, не уникнув цієї долі і Беньямін. Він починає свою промову з цитати такого собі Рамона Фернандеса: "Йдеться про те, щоб перетягти інтелектуалів на бік робітничого класу, змусивши їх усвідомити тотожність їхніх духовних учинків з їхньою долею виробників".
Цікаво, що у промові Беньяміна йдеться саме про письменників, але починає він її цитатою про інтелектуалів, тобто людей розумової праці, які беруть активну участь у політичному житті. Це значить, що він вважає письменників відпочатково політично ангажованими. Ось лише декілька цитат: "Поет... має прислужитися своєю активністю... Буржуазний письменник... працює на службі певних класових інтересів... Письменник прогресивного типу... спрямовує свою діяльність на те, що є корисне для пролетаріату в класовій боротьбі".
У ті далекі часи медіа були надто повільними, примітивними та зіпсованими цензурою і пропагандою, інакше б Беньямін знав, що саме 1934 року російський поет Данііл Хармс нещодавно відбув своє заслання у Курську саме за те, що, на думку таємної поліції, він не спрямовував свою творчість на користь пролетаріату.
А вже наступного року український письменник Валеріан Підмогильний визнав, що належав до "групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії".
Не знаючи всього цього, Беньямін наївно наводить приклад радянського "дійового" письменника Сергія Третьякова для ілюстрації свого твердження, що "правильна політична тенденція і прогресивна літературна техніка завжди й за будь-яких обставин перебувають у функціональній залежності".
Третьяков вважає, що місія дійового письменника на відміну від оповідного, не повідомляти, а боротися. "Коли 1928 року, - пише Беньямін, - в епоху тотальної колективізації сільського господарства, було проголошено гасло "Письменників у колгоспи!", Третьяков поїхав у комуну "Комуністичний маяк" де, зокрема, "скликав масові мітинги" та "переконував одноосібників вступати до колгоспів".
Звісно, Беньямін не міг знати про те, що всього лише через три роки після прочитання його лекції у Парижі Третьякова розстріляють як японського шпигуна. Цікаво, що пісні на слова Третьякова виконувалися та друкувалися після його загибелі з приміткою "слова народні". Мабуть, варто тут згадати, як показовий приклад "прогресивної літературної техніки" фінальну пісню кінофільму "Пісня про героїв" (режисер — знаний лівий інтелектуал, що поклав свій великий талант на олтар класової боротьби — Йорис Івенс).
Урал, Урал - Магнитная гора,
Урал, Урал - пустынные ветра,
Но партия сказала: Здесь встать! Здесь встать!
И комсомол ответил: Все по местам!
Мы тронулись, мы двинулись
Кочевники, охотники,
Погонщики, колхозники,
Ударный строй...
Урал, Урал - бурливая река,
Урал, Урал - сильна и глубока,
Но партия сказала: Дать ток! Дать ток!
И комсомол ответил: В кратчайший срок!
До цього слід додати, що Третьяков не завжди писав такі примітивно "прогресивні" тексти. На початку своєї літературної кар'єри він був членом групи егофутуристів "Мезонін поезії", Мейерхольд та Ейзенштейн ставили його п'єси, він викладав російську літературу у Пекінському університеті, був одним з фундаторів групи "Леф" та товаришував з Бертольдом Брехтом.
Що ж сталося? Чому ж реальне втілення теорій Беньяміна, яке відбувалося практично одночасно з їх виникненням в його голові, було таким у кращому разі жалюгідним, а у гіршому — трагічним? Чому гора соціалістичного реалізму, хвалу якій так старанно виспівував та високу місію якої так ретельно обґрунтовував філософ, народила мишу?
На мій погляд, кабінетні теорії Беньяміна виглядають такими недолугими та далекими від реального життя лише тому, що вони виникли та розвивалися у тепличних умовах західної демократії.
Мислитель просто не міг собі навіть уявити наслідків від втілення його думки про те, що "політична тенденція, хоч би якою революційною вона видавалася, справляє контрреволюційний вплив доти, доки письменник керується лише своїм напрямом думок, але як виробник не переймається своєю солідарністю з пролетаріатом".
Він не знав того, що відбувається в СРСР, інакше ні за яких умов не зміг би написати, що "радянська держава... ставить перед ним (поетом — О.Ш.) такі завдання, які не дозволяють йому демонструвати давно сфальшоване багатство творчої особистості в нових шедеврах".
Як відомо радянська влада Чехословаччини насильно заслала письменника Богуміла Грабала на металургійний завод, де він з ранку до ночі сортував брухт, аби не було зайвого часу "демонструвати давно сфальшоване багатство творчої особистості". Варто тут пригадати також і культурну революцію в Китаї, де ідеї, що схвалював та пропагував Беньямін, втілювалися із особливим завзяттям.
Але недостатня поінформованість впливала на хід думок філософа лише частково. Багато західних лівих, навіть після відвідин СРСР продовжували перебувати у полоні власних ілюзій. Суть їх помилки полягала в основі теорії марксизму, який стверджував залежність свідомості людини від її буття. Звідси Беньямін та інші ліві мислителі цілком слушно робили висновок, буцімто буржуазія має свідомість буржуазну і потребує, відповідно, буржуазної літератури, яка задовольнить її буржуазні смаки, а робітники мають свідомість пролетарську, тому їх смаки потрбують особливої пролетарської літератури. І різниця поміж буржуазною та пролетарською літературою проведена Беньяміном дуже чітко: перша — розважає, друга — кличе до класової боротьби.
Політична історія ХХ сторіччя показала, що сама концепція класової боротьби є помилковою. Радянські ідеологи марксизму-ленінізму через 30 років після лекції Беньяміна, про яку йде мова, проголосили, що "класова боротьба — це процес мирного змагання соціалістичної та капіталістичної систем. В ході цього змагання вирішується питання про те, яка саме система переможе".
Сьогодні, після мирного саморуйнування Соцтабору, ми можемо спостерігати так звану "класову боротьбу" лише на прикладі співіснування Південної та Північної Кореї. Саме у Північній Кореї нещодавно з'явилося наочне пояснення того, чому класова теорія мистецтва, яку Беньямін намагався захистити та обґрунтувати у своїй лекції, насправді повністю безпідставна.
Це квінтет північнокорейських баяністів, що виконує таку солодку та контр-революційну буржуазну мелодію "Take on Me" групи "A- Ha".
Багато хто підозрював це раніше, але сьогодні майже ні в кого не лишилося жодних сумнівів, що робітники, пролетарі... як би їх не називали, мають цілком буржуазну свідомість та смаки. Вони не хочуть поринати ні у вир класової боротьби, ні в будь-який інший. Вони хочуть розважатися.