Ненаші ми

Приїжджаю я в одне західноукраїнське село у приватних справах. Зі мною двоє австрійських друзів, які ніколи звичайного українського села не бачили. А це село знамените своїм бернардинським костелом початку 18-го століття. Костел у жахливому стані, але я вже давно помітила одну річ: що гіршає його стан, то красивішим стає сам костел. Моторошне і водночас захопливе видовище. Мементо морі.

Ми заходимо на подвір’я, я розповідаю якісь небилиці про сховані у підвалах костелу мумії монахів, аж раптом до нас вибігає із сусідньої будівлі незнайома жіночка і солоденько питає: "А звідки це до нас гості приїхали?". Я кажу, що я не гість, гості тільки ці двоє, що з Австрії. "З Австрії?! - вигукує жіночка. – А ми якраз листа в Австрію пишемо! От набудували нам тут, то нехай тепер допомагають з реставрацією!".

Залізна логіка, а проте має одне слабке місце. "У 1724-му році, - кажу, - коли зводили костел, тут ще не було Австрії". На що жіночка, не розгубившись, відповіла: "Ну, може й так, але потім Австрія все одно багато добудувала".

Я ніби й розумію, що нема грошей. Ситуація в країні не сприяє реставрації пам’яток архітектури. Дивно, що взагалі така-от жіночка знайшлася, яка ще листи кудись пише, будує логічні містки між втраченим минулим і здеморалізованим теперішнім. Але саме ці логічні містки видаються мені більш аморальними, ніж якби просто чесно сидіти і нічого не робити.

От набудували тут нам всякого, то реставруйте тепер! Нам на ці ваші костели начхати! Ми не винні, що вони тут стоять як не приший кобилі хвіст, розвалюються, бо ми їх не хотіли. Це не НАША історія. Це ВАША історія. От ви за вашу історію й платіть.

Таке відчуження і самоусування з історичної пам’яті гуляє Галичиною як проказа. Складається враження, що українці тут з’явилися лише по закінченню Другої світової війни. А раніше тут жили хто завгодно – поляки, німці, євреї, румуни, угорці, австрійці, - хто завгодно, лише не ми. Тому ми не винні, що Галичина зараз, за небагатьма винятками, - одна велика руїна, яка чекає, коли нарешті повернуться справжні господарі і врятують.

Більшість галицьких містечок, тих, яким не пощастило з бодай трохи привабливим туристичним розташуванням – це дике поєднання "ненашої" Галичини і "нашого" совка з його промтоварами, пам’ятниками чекістам і людьми, які не знають звідки і чого сюди прийшли. Таке існування дуже подібне на існування паразитів, умовою виживання яких є висмоктування життєвих соків з навколишнього середовища. Але загибель цього середовища означає також неминучу загибель його паразитів.

Очевидно, хтось все-таки це розуміє, і з’являються хитромудрі компроміси – поставити, наприклад, пам’ятник цісарю нашому Францу Йозефу. Чи Паулю Целяну. Чи Бруно Шульцу (хоча, здається, пам’ятника останньому в Дрогобичі таки немає, є пам’ятний знак на тому місці, де Шульца пристрелив німецький офіцер).

Але наставити пам’ятників не означає пам’ятати. І не означає визнати цей історичний спадок своїм. Бо, їй-богу, який же Пауль Целян наш, коли він німецькою писав? А Бруно Шульц – польською. І взагалі – євреї вони. Ну які ж вони наші?! От чекісти у парку Героїв – от вони наші.

Я уявляю собі, якими втомленими і злими мають бути ті сім’ї, які зараз живуть у будинку вже згаданого Шульца в Дрогобичі. Вони навіть табличку повісили на хвіртці, що, мовляв, собака тут злий, ідіть собі, туристи, куди подалі, не дивіться ви цілоденно у наші вікна, дайте нам або спокійно жити, або інше житло.

Ще один "ненаш" Йозеф Рот, той, що народився в Бродах, а потім став класиком німецькомовної літератури, у 1928 році писав до Франкфуртської Газети: "Український народ – темний, убогий, розділений і чудовий".

Не знаю, як воно було у 1928-му, може, український народ тоді був чудовим, але от перші три епітети пасують і по сьогодні. Хочеться відповісти чимось своїм, але так відразу й не спадає на думку якесь криве слово про український народ від його великих синів і дочок. Так щоб не про жертв, а по ділу. Раби, заздрісники, славних прадідів правнуки погані – все це, мільйон разів перефразоване членами спілки письменників і депутатами усіх масштабів, вже давно втратило свою лайливу складову. Бо коли правнуки погані кажуть іншим поганим правнукам, що ті – погані правнуки, то хто ж повірить?

Мої австрійські друзі, вислухавши це все, що зараз прочитали ви, сказали: Томаса Бернгарда на вас нема. Цей-от не церемонився з власним, австрійським, народом.

"Австрієць, - писав він якихось тридцять років тому, - або рядовий нацист, або католик". Інша цитата: "Так званий ґречний австрієць – фахівець з підлості, бо за увічливою маскою ховається ница, безсоромна, безжальний людина і власне тому ще й найбрехливіша з усіх брехунів". Разом з тим Бернгард – цар і бог нової австрійської літератури.

Проковтнули. І навряд чи фахівці з підлості раптом поставали святенниками. Але принаймні більше не спихають свою історію на чужі плечі.