Полігон

Під час військових зборів на Ровенському полігоні випали нам нічні навчання. У полі серед ночі Устав внутрішньої служби діє умовно. Тому ми, коли затихла метушня і стемніло, подалися з Пашою по самогон до найближчого села.

Якщо навпростець, то по карті це було десь близько трьох кілометрів, дякувати, робити топопривязку та орієнтуватись на місцевості нас навчили. Це, звичайно ж, дурна затія – ходити по полігону десь інакше окрім доріг, тому що хто знає, що після стрільб залишається в землі. Але, молоде – воно дурне. От і ми з Пашою попрямували за визначеним "основним направлєнієм".

Село уявляло собою одну вулицю, з десяток хат, щось подібне до клубу і магазину, і усе це освітлювалось поодинокими ліхтарями. Звичайне поліське село у глибинці.

Ми завітали до найближчої хати. Людина у формі веде себе дещо інакше, ніж гражданський шпак, навколо неї у ті часи існував простір особливої довіри, тим більше, якщо у тебе "босі погони".

Тож ми сміливо постукали у шибку. На диво, двері відчинилися дуже швидко, хоча у хаті світло не горіло. На порозі з’явилась по денному вдягнена старенька жіночка, хоча вже була ніч. Після нашого вітання, вона спитала про нашу потребу, хоча, вочевидь, такі гості були для неї не новиною.

Коли ж ми пояснили, що шукаємо самогону, то вона почала вибачатись, що в неї горілки немає, але точно вказала на хату, де ми зможемо задовольнити свої забаганки.

Ми так і зробили.

Вже, коли, втішені виконаним перед товариством дорученням, ми виходили з села, жіночка нас наздогнала. Ми зупинились і подякували їй за точне "целєуказаніє". А вона у долонях з покрученими пальцями простягла нам два помідорчики і два огірочки. При цьому додала: "Синочки, у мене горілки немає, але ось візьміть – поїсте".

Тієї ночі я з хлопцями самогону не пив. Під безоднею зоряного поліського неба серед лісів і боліт я уявляв цю самотню хату, цю жіночку і нас вдвох з Павлом – дітей професора і директора інституту вдосконалення вчителів.

У мене з уяви не виходили руки цієї жіночки. Вони були такими ж, як і у баби Палажки, яка гляділа мене у дитинстві і на похорони до якої я не поїхав. Серед темряви ночі я не розгледів обличчя старенької жіночки, тому, через ці руки, у мене складалось цілковите враження, що це огірочки і помідорчики від баби Палажки.

Ті помідорчики і огірочки були маленькими, непоказними, але я запам’ятав їх на все життя.

Я не пам’ятаю, точно про що ще я думав тієї ночі, перш ніж заснув. Але мені здається, що тоді я вперше молився. Молився без слів.