Пожежний менеджмент

14
17 жовтня 2012

За лічені дні до парламентських виборів зовсім не останнє питання на шпальтах ділової преси та порталів про світське життя, вже не кажучи про спеціалізованіші ЗМІ та мистецько-ангажований сегмент українського фейсбуку – це конкурс на посаду директора Національного художнього музею. Я не пригадаю іншої ситуації за останні років 10, коли в українському публічному полі так гаряче й пристрасно, з переходом на особистості й не забуваючи про благо батьківщини та майбутнє її нащадків, обговорювали б якесь явище з царини культури.

Можна вибудовувати багато версій, чому саме Нацмузей чи чому саме пані Міронова як в.о. директора й одна з учасниць оголошеного Міністерством культури конкурсу на заміщення посади директора викликають такі бурхливі й діаметрально протилежні реакції не лише в середовищі фахівців чи художників, безпосередньо пов’язаних із музеєм (чого, зазвичай, варто було б чекати), а й у колах людей від музею і мистецтва максимально далеких.

Однак не може не впасти в око одна деталь – у більшості бурхливих обговорень чи формально-стриманих інтерв’ю, особливо у виданнях, раніше не помічених у надмірній увазі до музейництва, фігурує ключове слово "менеджмент".

Приголомшлива кількість дискутантів почала раптом вболівати за належний менеджмент "головного музею країни": за його міжнародний рівень і цілісність його даху, за резонансність виставок і пожежну безпеку фондосховищ, за черги на вході та охорону на виході, за електронні каталоги, наповнюваність спецфонду і популярність НХМУ серед "успішних і популярних" людей.

Хотілося б обійтись без іронії, але що це, як не епідемія "покращення", що, нарешті, докотилась і до установи за визначенням доволі консервативної й історично – не дуже цікавої прибічникам "покращень" в усіх їхніх варіаціях. А коли без іронії – хіба не дивно, що, дійсно, м’яко кажучи, не останньою культурною установою в країні й точно однією з головних публічних інституцій, яка зберігає, досліджує й репрезентує українське мистецтво – від давнього до сучасного, – яка вже багато років існує з недостатнім фінансуванням, без системного поповнення колекцій, без достатніх експозиційних і фондових площ (незважаючи на всі Президентські укази) і яка, попри все це, змогла стати найактивнішим і найцікавішим музеєм у країні, реалізовуючи виставки й проекти, які уже є частиною описаної та ще не описаної історії мистецтва України, – так активно зацікавились усі просто перед виборами.

У боротьбі за музей – а сьогодні це дійсно боротьба, до того ж подекуди дуже брутальна, – "менеджмент" став головним каменем спотикання. Через неналежний менеджмент звільнено попереднього директора Анатолія Мельника; неналежний менеджмент, який загрожує безпеці музею та його фондів, закидає своїм колегам, тобто підлеглим, в.о. директора Тетяна Міронова у "своєму" останньому блозі (який спалює залишки мостів між потенційним директором і колективом музею); і, врешті-решт, належний, фаховий, досвічений і сучасний менеджер – ось головні аргументи "за" одну з кандидаток у конкурсі на посаду директора, теперішню в.о. директора, в яких немислимим чином зійшлись і міністерські чиновники, і прогресивний бомонд.

Хоча може це дивовижне поєднання й не є аж таким немислимим, адже воно дуже чітко демонструє одну з ключових і найгостріших системних проблем української (культурної) політики – цілковите злиття публічного й приватного, апропріацію публічного приватним і утвердження приватного як остаточного добра й мірила якості та професійності.

У цій системі координат власник приватної галереї цілком може бути (і має бути) директором публічного музею. Так само як мільйонер – мером, а президент – мільярдером.

Це логіка "злиття і поглинання", котра не розуміє принципової відмінності між роботою для публічного (громадського) блага та роботою для власної користі й кишені; між інтересом інституції та власним піаром і задоволенням; між дослідженням і шоу; між освітою і розвагою. Вона в принципі не розуміє поняття "публічного" – тобто належного всім, не у радянському сенсі "не належного нікому", а того, що залишиться поза межами конкретного особистого життя й особистого керування однією волею; того, відповідальність за що лежить на нас усіх, що є нашим спільним, яке не можна приватизувати, підпорядкувати логіці більших грошей, більшої вигоди, більшої кількості відвідувачів чи більшого розголосу. Того, що не вимірюється кількістю й економічною доцільністю. Того, що підтримується державою або відданими (меценатськими) коштами на користь і благо всіх.

Не просто так ICOM – міжнародне об’єднання музеїв – забороняє людям, пов’язаним із арт-дилерством і колекціонуванням, працювати у музеях. Приватна галерея – це завжди приватні інтереси і збагачення кількох конкретних людей. У цьому основа і суть цього бізнесу, бо це – бізнес. Накопичення для себе – капіталу, об’єктів мистецтва, слави – в самій основі суперечить тому, чим є не лише музей, а будь-яка публічна мистецька інституція, працюючи для громади, для суспільства, досліджуючи, зберігаючи, популяризуючи й зацікавлюючи, часто роблячи кроки непопулярні й такі, що їхній результат можна буде побачити лише за довгі роки. Працюючи вглиб, а не ковзаючи на блискучій поверхні.

Приміром, лише кілька тижнів тому Метрополітан музей – один з найважливіших музеїв світу – оголосив конкурс на посаду куратора відділу сучасного мистецтва з такими вимогами:

Досвід:
Мінімум 6 років роботи в музеї або академічній інституції;
Досвід роботи з мистецькими практиками різних країн;
Наукові досягнення, включно з підтвердженими оригінальними дослідженнями;
Очевидна зацікавленість у широких міжнародних зв’язках і в навчанні;
Досвід створення й реалізації важливих виставок сучасного мистецтва з творами, позиченими з багатьох музейних колекцій із різних країн;
Відмінні міжособисті й комунікаційні навички щодо художників, музейних колег, донорів і загальної публіки;
Здатність створювати й зберігати точні й глибоко досліджені дані.

Освіта:
PhD (або відповідний ступінь) з історії мистецтва;
Глибокий досвід у мистецтві 20-21 століть;
Широкий досвід у міжнародній модерній і сучасній культурі;
Добра письмова й розмовна англійська;
Робоче знання щонайменше однієї європейської АБО не-європейської мови.

Нічого подібного в українському конкурсі на заміщення посади директора НХМУ, звісно, немає (є – знання "передового досвіду роботи вітчизняних та світових музеїв; основ трудового законодавства; правил й норм охорони праці, виробничої санітарії та протипожежного захисту"). Утім, посилання на світовий досвід займає чільне місце в боротьбі за директорське крісло. Й це особливо цікаво.

У "своєму" останньому блозі на Корреспондент.нет Тетяна Міронова згадує три світові приклади "успішних галеристів, які ставали успішними керівниками музеїв… Це факт". Отже:
"Джефрі Дейч – директор Музею сучасного мистецтва (МоСа, Лос-Анджелес); в минулому – успішний галерист. За кілька років організував величезну увагу громадськості, медіа та відвідувачів до музею.
Ніколас Серота – директор Tate (мережа музеїв Tate Britain та Tate Modern) до переходу в Tate очолював Whitechapel Gallery в Лондоні.
Адам Вайнберг – директор Whitney Museum (USA). У минулому – засновник Addison Gallery of American Art. За його керівництва музей увійшов в число ТОП-10 світових арт-інституцій".

Почну з кінця.

Адам Вайнберг був одним із директорів Addison Gallery of American Art - публічного академічного музею, заснованого 1931 року, який колекціонує й досліджує американське мистецтво. Перед тим як дістати призначення директора Музею Вітні 2003 року, він від 1989 року був директором кількох департаментів цього музею, тоді – куратором постійної колекції, а тоді – головним куратором музею.

Сер Ніколас Серота був директором галереї Вайтчапелпублічної неприбуткової галереї, яка проводила виставки ключових художників і проекти, присвячені дослідженню важливих явищ британської культури; однією з головних напрямків діяльності галереї є освіта. Її директорами були (і є) такі знані кураторки як Катрін Ламперт та Івона Блазвік.

Але найцікавішим у цій низці прикладів, вартих наслідування, безперечно є Джефрі Дейч, одіозний нью-йоркський арт-дилер, два роки тому призначений на посаду директора МОСА – Музею сучасного мистецтва у Лос Анжелесі. За два роки своєї роботи в музеї, спрямованої на популяризацію мистецтва для людей, "які не розрізняють такі культурні форми як" мистецтво, кіно чи відриття модного магазину, він не лише заслужив прізвисько "дейчетрус" і став нерукоподаваним у мистецьких колах далеко поза Лос Анжелесом. Цього літа, коли він нарешті, після дворічної боротьби, звільнив головного куратора музею Пола Шиммеля, з Дорадчої ради музею пішли 5 членів, серед них такі відомі художники як Ед Рушей і Джон Балдессарі. Останний зауважив: "Аби жити у згоді з власною совістю, я маю це зробити".

На жаль, у Дорадчій раді НХМУ немає ані Рушей, ані Балдессарі, чия позиція могла би бути символічною та важливою для різних кіл, які борються за музей сьогодні. Та й самої Дорадчої ради в музею немає.

Але є майже 300 підписів під відкритим листом на підтримку музею та його нормальної фахової діяльності. А вчора вночі нарешті повстав (а тому й постав) колектив музею, який уперше за ці місяці спромігся публічно сказати, що "вимагає негайного звільнення п. Міронової з посади в. о. директора НХМУ, не допущення її призначення директором НХМУ".

Й, знову-таки, чи не вперше за багато років – це не боротьба за приватні інтереси чи проти конкретної особи. Це боротьба проти системи, які підминає під себе все, навіть не помічаючи власної абсурдності.

KORYDOR

powered by lun.ua