"...Ось мандри синів Ізраїлю"

Що таке єврейське мистецтво? Чи масштабніше: чим є мистецтво художників діаспори? Які саме засади дозволяють об'єднувати в одне ціле твори різних за характером, стилем, статтю, життєвим досвідом, тощо митців, об'єднаних, окрім художньої освіти і, відповідно, професії, однією з химер ХХ сторіччя: національністю, роль котрої у більшості країн світу цілком щасливо протягом багатьох століть відігравало віросповідання?

Певно, на цю тему було б цікаво говорити з істориками культури чи професійними політологами, - словом, з людьми, чиї інтереси безнадійно тісно пов'язані з профілактикою нормального самопочуття сучасного суспільства.

Мені в даному випадку йдеться, навпаки, про образотворче мистецтво, котре за певних умов також здатне діагностувати чи й лікувати певні суспільні негаразди, але взагалі-то ніколи не було зобов'язане це робити.

Отже, йтиметься про виставку; вона називається "...Ось мандри синів Ізраїлю", працює з 28 листопада до 12 грудня у муніципальній галереї "Лавра", у Києві, на вулиці ім. І. Мазепи; до і після Києва експозицію побачили - та ще побачать — глядачі Кельну, Майнца, Хемніца, Дніпропетровська, Москви та Єрусалима.

Наразі ж у доволі великій залі представлені твори чотирнадцяти художників; експозиція досить насичена, завдяки чому, глядач може цілком самостійно вдовольнити свою цікавість, чи, ймовірно, навіть і знайти власні відповіді на щойно поставлені запитання.

Крім вищенаведених властивостей, більшість художників об'єднує, наприклад, вік: всі вони пережили крах щонайменше однієї країни, СРСР, котра цілком успішно, - щоправда, переважно завдяки каральним методам, - вирішувала питання національної самототожності за всіх, чи, принаймні, за більшість своїх громадян.

Тих, хто прагнув вирішувати такі питання без підказок згори, ця держава неохоче, але послідовно перетворювала на громадян інших держав. Не в останню чергу з цієї причини майбутні ізраїльтяни мали звичку порівнювати СРСР з Давнім Єгиптом, позаяк, скажімо, погляди на питання рабства в цих державних утвореннях приблизно збігались.

У 1990-х роках притулок єврейській діаспорі колишньої однієї п'ятої суші надавав не тільки Ізраїль, але й Німеччина, вже не кажучи про Америку; проте актуальне громадянство художників, чиї твори тут представлені, серед іншого, дозволяє абстрагуватись від соціологічних вправ. Адже вважати цю виставку суто ізраїльським проектом, - попри те, що ідея її створення виникла саме в Єрусалимі у кураторів галереї "Скіцца" і була втілена завдяки підтримці ізраїльського фонду "Генезис" — було б вірно лише з формальної точки зору.

Тому, що у глобалізованому світі географія втрачає сенс; тому, що виставка, по суті, присвячена саме цій її особливості; врешті, тому, що її назва оперує біблійними кодами, котрі легко налаштовують глядача, вихованого іудео-християнською цивілізацією, на узагальнення, цілковито віддалені від гострих аспектів геополітики. Тож і досить про формальності; повернімось до мистецтва діаспори.

Власне, про це мистецтво можна говорити, як і про будь-яке інше суспільне явище, з різних точок зору, і будь-яка з них, - документальна, алегорична, метафорична, концептуальна, тощо, - розкриватиме думки та почуття людини, котра мешкає в країні, де їй не трапилось народитись і вирости.

Чи навпаки: котра народилась і виросла в країні, котру, попри наявне громадянство, неможливо вважати своєю, - скажімо, через те, що тобі занадто часто нагадують про твою відмінність від усередненої більшості. І те, і інше означає багато чого, але найперше, коли йдеться про людей творчих, це призвичаює тебе жити у двох країнах одночасно: цій, виданій в відчуттях та соціальних пакетах, і тій, котра, хочеш ти цього чи ні, повсюдно і завжди залишатиметься твоєю мрією.

Протиріччя такого кшталту надривають душу, але оберігають, - принаймні, художника - від небезпек заземленості, цілковито зайвої для будь-якої творчості. Ностальгія часто наслідує симптоми депресії, проте ці явища не слід плутати: бажання повернутись у певне місце, котре залишилось виключно у минулому часі, значно тісніше пов'язано з твоєю особистою здатністю переборювати час, аніж з пригніченістю від думки про те, що його неможливо зупинити.

В уяві художника діаспори, - про яку б діаспору не йшлося, - інша батьківщина перетворюється на простір, розділений між дитячими спогадами та снами; саме так народжуються ілюзії, образи котрих, зафіксовані, скажімо, в мистецьких творах, згодом так охоче наслідує так звана об'єктивна дійсність.

А що йдеться про творчість саме єврейських художників, деякі з котрих репатріювались до Ізраїлю близько двадцяти років тому, то для них взаємодія між власною особистістю та країною обіцяною - є особистою рефлексією на кількатисячолітню традицію, докладно описану ще в тому корпусі текстів, котрий в Україні більшість знає під назвою "Старого Заповіту".

Тому загальна інтонація експозиції зачіпає дещо глибші від щойно розглянутих питання, - наприклад, про те, чи припинились нарешті мандри; про те, що трапилось побачити і пережити на шляху; про те, що переживає мандрівник, котрий повертається додому, окрім жахливої втоми, рівної хіба що надії на те, що тут все ще може бути гаразд.

Принаймні, дивовижний спокій краєвидів, створених на перетині саме таких надії та втоми, справляє враження щасливої післямови важкої книги.

Хоча, можливо, я помиляюсь, і йдеться лише про відсторонену втіху, котру приносить будь-якому мандрівникові будь-яка, навіть нетривала, зупинка.

Погляд, звернений у минуле, легко затягує митця в діалог з попередниками; старі світлини, фрагменти давніх речей, уламки колишніх епох за певних обставин є не гіршими співрозмовниками у пошуках відповіді на питання, скажімо, про те, чим насправді відрізняються мандри синів Ізраїлю від подорожей потомків всіх інших народів; ким ми є цим обличчям на світлинах, з котрими нас поєднує релігія, чи мова, чи місто, в котрому трапилось народитись і жити.

Спроба переосмислення неповторності загиблого у ХХ сторіччі світу штетлу властива переважно митцям, котрі і нині живуть в містах, побудованих на туманних силуетах прихованого міту. Чому? Можливо, тому, що ми думаємо про те, що викликає жалість; а міт також шкода, як шкода будь-яку ілюзію, котра не витримала перевірки на міцність під час зустрічі з котримсь із фатальних зламів епохи.

Складно говорити про колективні виставки: стиль кожного художника розмивається, підкоряючись загальної композиції генерального задуму, і аналізувати твори конкретного митця за таких обставин дорівнює захопленій розповіді про відтінок одного шматочка смальти, в котрій відсутні описи всіх інших кольорів мозаїки.

Виставка справляє цілісне враження, і цього досить; детальніші відомості про митців і фотографії їх творів надруковані у якісному каталозі. Мені йшлося про те, щоб передати перші враження від задуму виставки з єврейською назвою та його втілення; переконатись в тому, що я не помиляюсь, - чи навпаки, - у своїх здогадах, - будь-кому з читачів краще на власному досвіді.

На виставці представлені живопис, графіка, фотографія, кераміка, інсталяція та медіа художників: Анатолія Баратинського; Галини Блейх; Матвія Вайсберга; Макса Епштейна; Ігоря Каплуновича; Тані Корнфельд; Данила Лідера; Оксани Левчишиної; Бориса Островського; Рити Островської; Марини Соколової; Назіри Турганбай; Анатолія Шмуеля Шелеста; Павла Пінхаса Фішеля.