Нема слів

338
21 грудня 2012

Реакція читачів на невеличкий допис "Слова на букву Х…" принесла мені багато хвилин чистої радощі. Але, відверто кажучи, я вважала, що найбільшим моїм здобутком після публікації цього тексту стане шалена колекція бздурів з українських підручників для різних класів і з різних предметів, якими просто завалили мене друзі.

З перлів можу навести таке: згідно з підручником української мови для 2-го класу, дятел, учитель і ведмідь - це предмети. І це, запевняю, лише один експонат з колекції…

Та виявилося, що це ще не найбільша винагорода, яку доля піднесла за мої скромні зауваження. Найсолодшою родзинкою серед всього шаленого валу відгуків на мою публікацію став текст під назвою "Автори українського Букваря спростовують публікації у ЗМІ", що 14 грудня з’явився просто на офіційному веб-сайті Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Вже назва допису змусила серце стривожено тьохкнути. Невже всі-всі публікації? В усіх ЗМІ?! Велика, героїчна, надважка праця… Але виявилося, що спростування стосується лише мого тексту.

В дописі, автора якого, на жаль, не зазначено, у відповідь на вказані зауваження щодо змісту підручника широкому загалу "повідомляється наступне" (попереднє, мабуть, приховується): "У 2011 році рукопис підручника для першокласників "Буквар" (авт. Захарійчук М.Д., Науменко В.О.) став переможцем Всеукраїнського конкурсу рукописів підручників для учнів 1 класу ЗНЗ серед 13 робіт-конкурсантів.

Зазначений рукопис пройшов експертизу Предметної експертної комісії, установ Національної академії педагогічних наук України та загальноосвітніх навчальних закладів".

Ця убивча інформація, безумовно, покликана віджахнути всіх нинішніх та прийдешніх коментаторів назавжди. Адже рукопис став переможцем конкурсу... пройшов експертизу... І байдуже, що на літеру Ч там слово "печериця".

Але я б не стала забирати час шановних читачів, якби наприкінці цього кумедного допису не йшло посилання на текст звернення авторів Букваря. Це звернення – ніщо інше, ніж ретельно підготовлена та вщерть сповнена абсурду докладна відповідь на тези моєї статті. І ця відповідь відкриває в нашій системі освіти такі прірви, про які я особисто і не здогадувалася.

Торкнемося лише деяких тез Відповіді – хочеться писати саме так, з великої літери, адже це ґрунтовний текст на цілих три сторінки. Так, на мій закид щодо примітивних переказів авторських текстів (закид, який енергійно підтримав Іван Андрусяк в дописі "Навіщо мама розливає чай?") М. Захарійчук та В. Науменко

пишуть таке: "Новизною "Букваря" є введення текстової основи, яка є зрозумілою дітям з різним рівнем підготовки. До кожної теми підібраний художній твір (вірш, оповідання, казка…" І далі: "У "Букварі" використано понад сотні уривків творів".

Я особисто ще раз перелічила. В підручнику 46 оригінальних творів та 83 "перекази", тобто тих самих "переказів", що обурюють авторів та батьків, дві третини. І тоді я з подивом усвідомила, що авторки букваря не відрізняють "уривок твору" - авторського твору, тобто текста, який написав якийсь автор, від власноручного переказу.

В іншому місці Відповіді авторки повідомляють, що на стор. 36–37 підручнику є тема "Моя країна — Україна" і в'їдливо додають: "На жаль, автор статті про новий український Буквар, опублікованої у виданні "Українська правда", не побачила в цьому змісті, як вона пише, "чудовий привід згадати славну історію України".

Я, автор статті про новий український Буквар, доповідаю громадськості – і мою доповідь може перевірити будь яка мама будь-якого першокласника. На сторінці 36 Букваря є лише напис – "Моя країна – Україна", під яким розміщено 4 світлинки.

Зліва направо зверху донизу: 1. Природа: на першому плані чи то лан, чи то луки – фото традиційної жахливої якості, на другому – зелені гори. 2. Успенський собор та Лаврська дзвіниця - (атрибуція моя, бо жодна світлинка жодним чином не підписана). 3. Поле пшениці. 4. Сільська хата під стріхою – імовірно, експонат музею в Пирогово (знов таки, моя власна атрибуція).

На стор. 37 – вірш. За нашою доброю традицією процитуємо його:

Я тримаю у руці
Кольорові олівці.
Хочу я намалювати
Кримські гори і Карпати.
Степ і пагорби Дніпрові,
І озера, і діброви,
І веселку, і калину,
Чорне море і Дунай –
Все це наша Україна,
Наш чудовий рідний край.

Наталія Зарічна

Непоганий, як на мене, і анітрохи не скривджений віршик, але – і знов таки, це питання для першого класу – чи дійсно це "чудовий привід згадати славну історію України"? Ще раз, контрольний, у скроню: саме історію?!

І наостанок. В своєму першому дописі я свідомо не торкалась теми жахливих помилок та стилістичних вад, якими просякнуто підручник. Коментатори трохи допомогли мені.

Так, rio пише: "Читаємо, наприклад, про горобця, який "барабольки подзьобАв, по бруківці пострибав" (з наголосом на "а" в слові "подзьобав").

Не зовсім дружать автори Букваря з логікою. Судіть самі: в одному з текстів розповідається, як "з поля їхала машина, везла зерно... Діти нарвали яблук, грушок, вишень і черешень...". Хтось пам'ятає таке, щоб у період, коли вже возять зерно з поля, дозрівали черешні?" Я, на жаль, не така обізнана на сільському господарстві – втім знаюся на іншому.

Перелічуючи "міські" сюжети (а вони, бідолашні, і це зробили, щоб довести, що тема села і міста висвітлена в підручнику "рівномірно" - послідовно ігноруючи той факт, що населення в нас вже давно переважно міське), автори цілком слушно зараховують до них текст про відвідини театру (нагадую, тема починається зі світлин двох театрів – Лялькового в Києві та Львівської опери). Я з цього приводу з роздратуванням написала, що, мабуть, у нас в країні театрів лише два. На що автори зауважують: "питання до автора статті: "Скільки можна подати театрів на одній сторінці "Букваря"?)

Ну, якщо принаймні написати під світлинами, що в кожному обласному центрі України обов'язково є театр, а ще серед них є знамениті – то вийде не так вже й мало. Але це питання змусило мене ще раз переглянути сторінку. І там я знайшла не лише чергове неможливе в людській мові речення: "Артисти виконували ролі", а й відверту помилку. Партер, пишуть автори в особливій виносці – це нижній поверх театрального залу. Люди, ну який в біса театральний зал?! Адже ж він глядацький і ніякий інший – принаймні, та його частина, до якої належить партер.

Скажете, деталі, неважливо? Але ж саме з цих деталей і складається культура... Або не складається, якщо деталі такі.

Зрозумійте мене вірно. Я б ніколи не витратила ваш та свій час на цькування підручникових авторок, чи бодай навіть на спростовування їхніх недолугих виправдань - як то кажуть, "солдат дитину не скривдить".

Але справа набагато серйозніша і виходить далеко за межі стосунків "емоційної журналістки", як вони мене необачно визначили, та авторів підручника, що успішно пройшов експертизу.

Вражає і серйозно лякає абсолютне і безнадійне нерозуміння упорядниками Букваря самої суті питань, що обговорюються. Я недаремно навела приклади. Якщо 86 переказаних та скалічених текстів (2/3 загалу) впевнено маркуються як "уривки творів", а віршик про природу, ілюстрований природою же, церквами та хатами, вважається способом розповісти про славну історію України – то чого взагалі ми, батьки, хочемо від авторів цього підручника? А також, вочевидь, від складу одразу двох комісій: конкурсної та Предметної експертної комісії, (остання визначила цей буквар як інноваційний).

Оце ж і є найгірше, і не лише в цій історії.

Бо що маємо в твердому сухому залишку? А ось що. Ми маємо людей, які вочевидь не дуже вправно володіють українською мовою (пригадаємо ще маму, яка "розливає" чай), плутаються в елементарних визначеннях загальновідомих слів іншомовного походження, жодним чином не відрізняють оригінального авторського твору від переказу і не бачать різниці між оспівуванням чудової природи нашої країни та розповіддю про історію держави Україна.

Це я лише трохи зачепила, просто те, що впало в око. Для більшого тут не час і не місце, але, якщо хочете, подивіться "Текст звернення авторів" самі – там матеріалу для аналізу на добрячий есей. Отже, такі собі не дуже культурні, малоосвічені люди пишуть для наших дітей підручники, потім такі ж самі невігласи їх схвалюють, дають їм дипломи, а потім всі вони разом змушують наших дітей по ним вчитися, а нас змушують це терпіти.

Ну, і головне питання: яку раду з усього цього ми можемо дати самі собі? В інтернет-обговореннях досить часто лунали пропозиції створити якусь Батьківську Раду, яка б була чи то творчим, чи то схвальним органом при підготовці підручників.

Мені особисто ця ідея видається трохи утопічною, бо скільки батьків, стільки й думок, і більшість з них жодним чином не є фахівцями з методології укладання підручників. Але безумовно, якщо суспільство хоча б усвідомить, що справа створення підручників для загальноосвітніх шкіл в країні вже далеко вийшла за межі здорового глузду та мінімальної професійності – це буде крок уперед.

Перший, необхідний крок. Крок другий – справу створення підручників треба узяти під громадський контроль. Але для цього вкрай важливо вийти з-під чар слова "інноваційний" та дійсно зрозуміти, що відбулося з нашими підручниками і чому саме це відбулося.

Це нескладно – досить взяти до рук будь-яку іноземну шкільну книжку, наприклад, підручник англійської мови для англійських дітей, такий собі їхній Буквар. Відкривши його, одразу вбачаєш, що, на одміну від радянського Букваря, він інтерактивний – дитині повсякчас пропонується щось домальовувати, складати речення та обирати потрібні літери.

Це – ґрунтовна відмінність способу навчання демократичного суспільства, де в ідеалі виховується особистість, здатна мислити самостійно, від системи навчання суспільства тоталітарного, де треба лише слухати, запам'ятовувати і не сперечатися.

Всі ті недолугі українські підручники, що носять горду назву інноваційних, створені із безсоромним та поверховим запозиченням саме цих елементів інтерактивного навчання. Але запозичення це формальне, його принципи вочевидь незрозумілі самим авторам українських підручників, тому ми маємо пусті копії замість розумної конструкції, що має власну структуру.

Я впевнена, що в такій принципово важливій справі треба звернутися до досвіду європейських країн. Спільна робота з досвідченими фахівцями, консультації професійних наукових інститутів – хочете, з країн "старої демократії", хочете, від братів-слов'ян, приміром, поляків.

Цілком доречним буде грантовий проект із залученням іноземних фахівців-методистів, профінансований кимось з наших прихильних до культури олігархів. Обов'язково з міжнародною "експертною комісією". Варіантів насправді є багато, треба лише усвідомити, що цю справу не можна тихо віддавати в руки українських методистів "середньої ланки".

У мене є окреме прохання: люди, зробіть до цих нещасних підручників НОРМАЛЬНІ ілюстрації! Гидко ж в руки взяти, одна обкладинка чого варта… І зверстайте їх якось по-людськи – бо діти, вони ж все бачать, все помічають. 

powered by lun.ua