Вірусна профанація, або Літературний критик як сleaning serviсe

32
14 березня 2013

"Очищувати" літературу від тих явищ, які з якихось причин не відповідають смаку чи несмаку критика, не є завданням літературної критики.

Такий прескриптивний підхід до оцінки літератури, як нам пропонує Яна Дубинянська (як-от її інструкції не вживати "антисовєтщину", уникати транслітерації, не давати відверті описи насильств, зображати "симпатичні" постаті по обидвох боках фронту, дотримуватись якихось надуманих правил поведінки в літературі) – є не просто наївним втручанням в свободу вираження думки письменниками, а проявом власної професійної безпорадності перед літературою.

Цей критик бере на себе функції прибиральниці, забуваючи, що стерильність має своє місце деінде. Більше того, такі прибиральниці літератури дозволяють собі "моральні зауваги", незважаючи на те, що (а)моральність не є ні категорією, ні критерієм літературної критики.

Саме на такі гігієнічно-санітарні цінності орієнтується сучасна літературна "критика", яку ми читаємо в пресі, інтернеті, і яку нам презентують по телерадіомовленню під соусом "інтелектуальних" передач.

Псевдооб’єктивність літературного "критика" як інструмент впливу

Дубинянська подає своє "Я" як незаідеологізоване. Це вигідно, бо дозволяє "викривати" ідеології інших, не попадаючи самій під удар. Насправді це є примітивною маніпуляцією.

Ми всі – мільйони, мільярди представників різних суспільств – живемо в світі ідеологій (зауважу, в їх широкому, а не тільки в марксистському розумінні), які боряться одна з одною і в цій боротьбі вдосконалюються. Люди є творцями, носіями, реципієнтами, а часто і нищівниками цих ідеологій. Все написане, сказане і зроблене є складовими елементами ідеологій.

Стаття Дубинянської не є винятком. Те, що авторка подає як власну об’єктивність та ідеологічну незаанґажованість, є знаком її відчуження від спільноти, в якій вона живе, від ідентичності суспільства, чи ж пошуків такої ідентичності.

Відсутність самоідентифікації авторки з суспільством як творцем літератури і всіх інших наративів – це її елементарна байдужість як до висвітлюваної нею проблематики зокрема, так і до професії літературного критика взагалі.

Така ідеологічно обумовлена самоусуненість критика від реальності може за певних умов і на певний час створювати ілюзію об’єктивності. Наступний приклад покаже, чому така "об’єктивність" ілюзорна і небезпечна. 

Багателізація злочинів як одна з цілей псевдооб’єктивності

Цей приклад переводить нас частково в політичну площину, яка напряму пов’язана з проблемою профанації літературної критики. Маніпулюючи політкоректністю, вирізаючи шматки змістів з їх історичних контекстів та ігноруючи причинно-наслідкові зв’язки, авторка наполегливо затягує читача назад в практику 19 століття – в моралізаторство та есенціалістські посилання на якусь абсолютну історичну істину з наголошенням власної об’єктивності.

Паралельно з цим відбувається самоусунення критика від предмету аналізу і зміщення акцентів якомога далі від центрального питання – комуністичних злочинів, які поки що не стали предметом судового процесу.

На відміну від злочинів фашизму, комуністам не були винесені судові вироки. В Україні навіть не створено правової бази для такого процесу.

В нашій країні проблема злочинів комунізму ще тільки починає тематизуватися – в першу чергу письменниками та істориками. Після розвалу СРСР минуло надто мало часу, щоб створити такий історичний і літературний ґранд-наратив, як це, наприклад, встигли зробити учасники – жертви, а також нащадки як жертв, так і злочинців – фашистського режиму в більшості країн ЄС. Перелік і детальний опис злочинів, яких так боїться Дубинянська, за цитати з зображенням яких вона навіть вибачається перед читачем (важко осягнути таке збочення "критика") – це перший крок до усвідомлення та деталізованого бачення трагедії та злочину.

Політику щодо суспільного опрацювання минулого – режимів фашизму і комунізму—повинна вести держава. Прикладом є Польща, де держава фінансує Інститут національної пам’яті (Instytut Pamięci Narodowej) і його філії в багатьох містах країни. Він займається розкриттям злочинів комунізму і фашизму, а також проведенням просвітницької роботи щодо цих злочинів серед населення.

В Україні ні держава, ні люди до такої політики на даний момент не готові – ні психологічно, ні інтелектуально, ні ідеологічно. Такі "критики", як Дубинянська&Co ідеологічно послідовно підтримують цей стан речей і псевдооб’єктивно закликають до "деполітизації", "коректності", "нейтралізації", "десовєтизації", "деміфологізації" текстів.

Давайте поглянемо, наприклад, на відношення євреїв і австрійців до тоталітарного минулого.

Євреї активно творять свої власні літературні, історичні та інші наративи – наративи жертв, героїв і негативних представників режиму. "Фронти" окреслені чітко. Згадаємо лише роман Аарона Аппельфельда Tzili, чи в кінематографі "віртуальну" помсту євреїв фашистам у фільмі Inglourious Basterds режисерів Квентіна Тарантіно та Елі Рота (сценариста і режисера єврейського походження), де історія зображена contra facta. Це їхнє право і обов’язок перед стражданням власного народу, від якого вони не відчужені – за це мають премію Оскара і визнання мислячої частини суспільства.

Австрійці зі свого боку не менш активно і не менш тотально працюють над своїм минулим, в якому вони виступали і злочинцями на боці режиму, і жертвами, і борцями руху опору. Вони також створюють відповідні наративи, в яких засуджують свої дії та ідеологію в минулому, беруть на себе відповідальність за злочини, героїзують жертв та представників опору.

Питання творення антифашистських наративів в Австрії є безкомпромісним. Воно до сьогодні – 68 років після повалення режиму –  є головним змістовим пластом не тільки літератури, але й всього того, чим живе австрійське суспільство починаючи від політики і кримінального законодавства і закінчуючи мистецтвом і ЗМІ.

Не випадково саме австрійська письменниця Ельфріде Єлінек з її антифашистською направленістю (назвати хоча б її Der Würgeengel) стала головним представником австрійського літературного процесу і отримала Нобелівську премію.

Головною метою такого підходу обох сторін (жертв і злочинців, а відповідно і їх наступних генерацій, які беруть на себе відповідальність за батьків-жертв чи за батьків-злочинців) є вербалізація та візуалізація злочинів і трагедій. Не стільки для "ворогів", скільки для них самих.

Ім’я кожної жертви і злочинця (справжнє і несправжнє), кожен злочин фіксується і систематично доноситься всіма способами до людей. Це буде робитися до тих пір, поки всі генерації не зрозуміють злочин і трагедію сьогодні, щоб запобігати їх повторенню завтра. 

Засудження режиму – це не для ворога, це для нас самих. Щоб знати, що саме ми дозволили з собою робити протягом неповного століття.

Якщо ми пишемо про ворога і його злочини в літературі, значить для нас він ще не мертвий. Не мертвий він і доти, доки йому не буде винесено судовий вирок в Україні, навіть якщо на той момент не буде жодного живого злочинця, а тільки спадкоємці комуністичних злочинців та ідеології. 

Врешті, повертаючись до того, що болить Дубинянській&Co, які хотіли би бачити "по обох боках симпатичних людей" і насолоджуватися чистотою мови без "антисовєтщини":  для них як на замовлення написані 50 Shades of Grey (E. L. James), або ж Feuchtgebiete (Charlotte Roche). 

powered by lun.ua