Усе починається з яйця?

8
10 квітня 2013

Як відомо, смерть кожного персонажа, що вважає себе безсмертним, схована в яйці – чи то кинутого тризубівцями в Тернополі, чи ще якогось іншого, досі не кинутого.

Даний акт – лише наслідок, причому закономірний.

Причина ж, враховуючи ту кляту українську інертність, задавнена аж до хронічності. Народний протест проти потворного шоу-бізнесу, який не має нічого спільного з культурою, що нею прикривається, – це ознака здорового національного організму, ознака живучості антиімперського імунітету.

Загалом, з погляду класичної культури як інструменту облагородження людських душ, наближення їх до краси, гармонії та Бога – нахабно пропонований "артистами" сурогат не має нічого спільного ані з мистецтвом вокалу, ані з культурою загалом.

Примітивний рівень пропаганди найнижчих, тілесних, розгнузданих думок та почуттів, манери "легкої" поведінки на сцені, та й у житті, у супроводі відвертого стриптизу та очевидна бездарність самих агітаторів – оце й усе, чим кишить сьогоднішні шоу-бізнес.

Але чого дивуватись – ми не можемо навіть вимагати від них якоїсь культури: ще раз уважно прочитайте назву явища...

Якби ж то питання стояло лише в площині смаків чи вподобань! Тоді, упевнений, культура в класичному розумінні обов'язково витіснила б згадане потворне вище – бо вона національна, тобто справжня. Причому така перемога була б закономірна не лише для української національної культури, але й для культури кожного народу. Адже, як стверджує Євген Маланюк, "справжня культура завше органічна, завше виростає з національної суті, підіймаючись потім до вселюдських висот".

Але за тим усім бачимо не лише нерозбірливий несмак, але дещо зовсім інше – силу, потугу, що скеровує й напрямляє, що виконує чіткий задум; систему, що має за мету послідовне й цілеспрямоване витіснення української національної культури шляхом підміни її штучним утворенням – кітчем.

Зрозуміло, що без відома, мовчазної згоди, або навіть стимулу чи негласного наказу державної влади такі маніпуляції були б неможливими – як це й спостерігаємо в країнах із національним народовладдям, національних державах.

Культура, гуманітарна сфера – царина духа, а, як відомо за Сковородою, "плоть нічтоже, дух животворить". Тому її й атакують проімперські сили, то спотворенням, то запереченням, намагаючись підрубати духовний корінь національної самоідентифікації українства. Хто так чинить, знаємо: недоброзичливець, заздрісник, ворог, окупант.

Аргументів на підтвердження викладеної позиції вдосталь. На жаль, життя додає їх щоденно.

Ось один із найсвіжіших – ініціатива самоокупності естетичних шкіл, запланована як брутальне нищення системи музичної освіти, навмисного занехаяння молодих українських талантів, і, заодно, ліквідація потенційних конкурентів денаціоналізуючого та дехристиянізуючого кітчу.

Нагадаю: ініціатива уряду України...

Та їм не дивно – така робота у ворогів. Дивно інше: де реакція громадян, що вважають себе елітою, захисниками прав і свобод, патріотами, гуманістами та християнами? Якщо очевидне дотепер послідовне нищення всього українського не надихнуло на бодай слово спротиву, то можна було хоча б підтримати "яєчну" акцію та солідаризуватися з її виконавцями. Не вірю, що забракло слів – періодично, особливо коли йдеться про критику націоналістів та довільне трактування історичної правди й справедливості – слова знаходились.

Чи тут маємо справу із принциповою безпринципністю, га, панове демократично толерантні ліберали?

Зрештою, бачимо величезну, засадничу різницю між вчинком членів "Тризуба" ім. Степана Бандери та дотеперішньою демагогією так званої опозиції. Між реальністю та чимось дуже схожим на блеф.

Бо ситуація в Україні вже давно переросла теорію й потребує практики. Практики революційного національного державотворення.

Іван Кілик, Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова



powered by lun.ua