Драйв заборони

Коли нам учергове щось забороняють, або хочуть заборонити, або навіть не нам – це завжди привід поговорити. І ця розмова майже ніколи не залишається у цивілізованих межах. Перетнути їх спонукає саме дзвінке слово "заборона", його енергетика і драйв.

Заборона гарантовано поділяє суспільство надвоє: на курців і некурящих, чоловіків-традиційників і жінок-феміністок, консервативних вчительок літератури та андеграундних митців.

А також на тих, хто будь-яке обмеження, запроваджене згори, задоволено схвалює – і стривожених алармістів, що реагують на заборону як факт, як запоруку нових заборон у майбутньому. І життя нібито підтверджує їхні побоювання: дивіться, вчора нам заборонили палити у кав’ярнях – а завтра підпадуть під заборону аборти.

А в Росії, на яку нинішня влада майже неприкрито рівняється, вже сьогодні забороняють вживати ненормативну лексику в літературі... що в нас далі за списком?!

Складати ці списки, шукати спільний знаменник, вловлювати нібито очевидні тенденції – заняття легке і привабливе. Але насправді все складніше, і далеко не всі владні заборони дійсно римуються між собою.

Заборону паління у громадських місцях називають чи то реверансом цивілізованій Європі, чи то суто популістським кроком влади, чи то її відволікаючим маневром. Справді, важко знайти людину, яку б ця заборона не зачепила: всі ми або палимо, або ні. Здавалося б, будь-яка висловлена думка з цього приводу приречена на суб’єктивність. Але ж ні! – ситуацію з палінням можна звести до досить простої та стрункої об’єктивної формули.

Тютюнопаління (на відміну від алкоголізму чи наркоманії) не є страшним соціальним злом. Це просто специфічне, не всім зрозуміле задоволення. Якщо палити у кнайпі не можна, курець відчуває дискомфорт. Якщо можна – дискомфорт відчуває некурець.

Отже, два дискомфорти із протилежними знаками (що їх заголосно, як на мене, називають правами) ми сміливо викреслюємо. І що залишається у сухому залишку? Ви не повірите – здоров’я.

Про реальну шкоду здоров’ю від паління (пасивного – навіть більшою мірою) всі ми забагато чули з дитинства, тому ця інформація давно сприймається як білий шум, але ж це правда, і це найголовніше. Курець сам завдає шкоди своєму здоров’ю і відповідає за це теж сам і перед собою, а ось некурець має конституційне право на захист від держави. Про нюанси можна говорити ще довго, але факт залишається фактом: ця заборона виправдана з точки зору елементарної логіки.

Щодо абортів ситуація кардинально інша. Для початку: про заборону на державному рівні поки не йдеться (що для аларміста, зрозуміло, не аргумент – і нацисти не одразу прийшли до влади). Наразі це одіозна ініціатива одіозної політичної сили, вірусна атака на інфопростір у чистому вигляді. Безпрограшна, оскільки ніхто з нас не може стверджувати, що його це не стосується: всі ми поділяємося на жінок і чоловіків. І абсолютна більшість як тих, так і других втрачає здатність мислити, коли йдеться про таку емоційну категорію, як ненароджена дитина.

Але аборт – беззаперечно соціальне зло. З цілим комплексом причин і наслідків, які не подолати жодною забороною. Якщо аргументи на кшталт "жінка має право вирішувати" чи "право на життя священне" є апріорі неподоланними, оскільки опоненти перебувають в різних емоційних площинах і не чують одне одного, то прогнози про неминуче збільшення статистики кримінальних абортів, жіночої смертності, дітовбивства та соціального сирітства – це об’єктивна реальність нашого суспільства.

Отже, ця заборона несумісна з логікою і здоровим глуздом. Не тому що заборона. А оскільки йдеться про аборти, задавнене складносурядне зло, а не про щось більш просте й однозначне.

А днями моя френд-стрічка обурювалася черговою забороною у сусідів: російська Дума заборонила вживати у літературних і кінематографічних творах ненормативну лексику, себто мат. Обурювалися, ясна річ, теж матом, аякже? – але про це пізніше.

Ця заборона, мабуть, найбільш тривожна з усіх перелічених. По-перше, вона реальна: не чиясь демонстративна заява, а таки ухвалення закону в першому читанні – на державному рівні. А по-друге, – так, емоції, як завжди, поляризовані, думки бібліотекарок і поетів-неформалів кардинально розходяться, але йдеться не про те, – вона об’єктивно позбавлена сенсу.

"З мистецтва немає користі", – стверджував Оскар Вайльд. Шкоди, реальної шкоди для здоров’я чи життя, з мистецтва теж нема (незалежно від його вартості, визначити яку об’єктивно неможливо), – і тому воно апріорі не повинно підпадати під юрисдикцію влади.

Отже, єдине, що несе в собі ця заборона – прагнення тотального контролю. Справжнє, з конкретними цифрами штрафів (поки що), обмеження мистецької свободи.

Півроку тому я голосно сміялася, прочитавши в журналі "Новый мир" редакційну примітку до мого твору "Наследник. Повесть с купюрами": "Купюры в тексте являются авторским приемом, не связанным со вступившим в силу Федеральным законом № 436-ФЗ "О защите детей от информации, причиняющей вред их здоровью и развитию""; а мабуть, вони серйозно боялися, що всі так і подумають.

У цій повісті деякі персонажі розмовляють самими "купюрами" – це і стьоб, й інтелектуальна гра, що видається мені цікавішою за брутальний мовний натуралізм.

Так склалося, я не вживаю мату ані в літературі, ані в житті. Але кожному своє – і письменникові, і читачеві, який поки що не позбавлений вибору тієї літератури, яка добре вписується в його особистий простір.

Проте читати багатоповерховий мат у виконанні колег і друзів було все одно неприємно. Не тому, що мене менше за них обурила ця заборона. А тому що вони її виконали. З точністю до навпаки, але це нічого не змінює. Поки саме слово "заборона" викликатиме у певної частини суспільства бездоганний дзеркальний ефект, керувати цією частиною буде не складніше, ніж тією, що радісно квапиться виконувати.

Я б воліла жити у світі, де немає ані тютюнового диму, ані мату, ані абортів.

У державі, де слово "заборона" асоціюється із законом, а не свавіллям.

А головне – в оточенні людей, котрі за будь-яких умов не втрачають здорового глузду і не зраджують себе.