Шкільний бюрократизм: мотиваційна складова
Щаслива та людина, котра здатна мотивувати саму себе у різних життєвих ситуаціях. Аналогічно щаслива та нація, суспільні порядки якої є гарними мотиваторами для населення. І як добре, коли освіта є ключовим та значимим мотиватором. Шкода, але поки не у нас.
Гроші, знайомство, блат, кумівство лишаються більш впливовими мотиваторами, ніж освітня підготовка та професійність. Ось невеличкий приклад щодо рівня мотивації на діяльність учня його шкільної оцінки.
Під час роботи за кордоном зустрічав випадки, коли діти директорів ліцеїв Франції та Алжиру залишалися на повторний курс. За простої причини - вони писали поточні атестаційні роботи нижче, ніж на 10 балів з 20-ти максимально можливих. Ви уявляєте існування порядності такого рівня у нас?
Чому закордонні ліцеїсти не відпрошуються з занять та їх не прогулюють, не списують та не випрошують оцінки, не маючи поточних домашніх завдань вчать пройдений матеріал вдома та у бібліотеках?
Тому, що вчаться не заради батьків, вчителів чи ще когось, а для себе, щоб не сидіти на шиї батьків чи держави.
Чому тамтешні вчителі не тремтять перед директором чи завучем?
Тому, що там не має таких понять як розподіл навчального навантаження, доплат за класне керівництво, завідування кабінетом, перевірки зошитів чи спортивно-масової, патріотичної роботи тощо. Там вчитель працює на ставку, або він не вчитель. Посада вчителя передбачає і стандартну кількість навчальних годин, і все інше, що відображає специфіку предмета.
Думаєте тамтешній директор не має авторитету? Та більше нашого, бо як казав знайомий француз: "У нас завуч майже, а директор взагалі нічого не роблять, але вони весь час зайняті, бо завжди комусь потрібні".
Якщо продовжити порівняння пострадянської примусової мотивації з іншими світовими прикладами, то приходять думки, що для по-справжньому дійової освітньої мотивації нам давно пора:
- скасувати пільги для вступу до ВНЗ. Це стосується і тих, у кого проблеми зі здоров'ям чи трагедія або з батьками, або з екологією рідного краю тощо. Адже слабке здоров'я чи тяжка доля не є бонусом до розумової здатності – нездатні до розумової професійної діяльності є серед усіх верств населення.
Що робити? Спочатку треба успішно здати ЗНО, а потім з державного чи автономного університетського бюджету розраховувати на стипендію, котра повинна передбачатись не для усіх підряд, а лише для тих, хто має скруту.
При цьому навчальний процес у ВНЗ має бути звільненим від так званих "виховних" предметів, щоб студент мав змогу півдня працювати, бо вже став дорослим і вчиться гарно не заради стипендії, а задля свого якісного професійного майбутнього.
Так робиться у більшості країн, що подолали згубні пута патерналізму, який більше веде до інфантильності та паразитизму, ніж є виразником соціального захисту. Кращим вихователем для молоді є професія, що потрібна суспільству, та відповідні щодо неї зусилля у навчанні.
- впливати на дітей, які не палають бажанням вчитися через новоякісну освітню мережу
Сподівання на так званий науково-методичний пошук є тупіковим варіантом, бо без внутрішньої мотивації на рівні самого учня найкращі методики є безсилими.
Якось ми запропонували перейти на роботу до ліцею з нашими старшокласниками, які люблять і хочуть навчатися, вчительці інформатики - переможниці конкурсу "Вчитель року" всеукраїнського рівня. Здається такі стають "заслуженими вчителями".
Вона запрошення не прийняла зазначивши, що неспроможна розв’язувати звичні для наших ліцеїстів завдання, а її хобі є праця над методичними розробками для уроків інформатики.
До речі саме з цієї причини ми перш, ніж брати на роботу нового вчителя пропонуємо йому спочатку виконати стандартне для ліцеїста тематичне завдання, а потім ще й провести робоче заняття з ліцеїстами за розкладом.
Що робити?Трансформувати наявні методичні кабінети у педагогічні консультаційні пункти під нову автоматизовану і суб’єктивно незалежну процедуру атестації педагогічних працівників шкіл країни.
На постійній основі призначати лише керівництво та обслуговуючий персонал цих пунктів, а консультантів набирати з числа провідних педагогів-практиків за погодинну оплату у залежності від кількості консультацій за попередніми заявками від педагогів громади чи району.
В автоматизованих тестах передбачити практичні завдання з предмету та основ педагогіки. Таке діє у багатьох країнах світу і це значно краще, ніж суб’єктивно-бюрократична система колективної атестації, коли "свої по-черзі атестують своїх".
[L]У нашому ліцеї вчаться учні як з міських, так і сільських шкіл. Не один з них розказував, що їхній директор школи на уроках нічого не пояснював, а лише вказував який параграф підручника треба читати весь урок. Інколи взагалі не приходив на свої уроки.
Тому питання: "Чи пройшов би атестацію такий "вчитель у автоматизованому режимі так, як це йому вдається на засіданні рідної районної комісії?" має чітку відповідь: "Скоріше замість підтвердження вищої категорії (наш директорський стандарт) він би її взагалі завалив". І це для громади було би лише на краще.
У кожного вчителя трапляються випадки, коли йому не вдається справитись з тим чи іншим учнівським завданням, а особливо у вчителів-початківців. Замість того, щоб потім ухилися від цих завдань у роботі з класом, вчителю й потрібно мати безкоштовний, тобто за рахунок держави доступ до ефективної та доречної індивідуальної консультації у педагога-знавця.
І кращого перехідного механізму для формування нової педагогічно-консультативної державної служби як теперішні методкабінети важко й придумати.
- залучити до педагогічної роботи розумну молодь державницькою проосвітньою мотиваційною політикою.
Що робити? По-перше, вплинути матеріально. Де взяти гроші? Давайте оцінимо природні можливості держави в умовах, що склалися. Зараз в Україні всього - 4 млн 293 тис. учнів, з якими працює 509 тис. вчителів. Відтак виходить в середньому 8,5 учня на одного шкільного вчителя. Якщо зробити як у Франції (15 учнів), то потрібно буде близько 300 тисяч вчителів та педагогів-організаторів.
Тепер уявімо, що на вчительську ставку припадає 18 навчальних годин, 2 години консультацій та інші специфічні щодо предмету турботи за виключенням написання всіляких звітів і паперів, а ще класного керівництва, що відходить до обов’язків педагогів-організаторів.
Відтак на оклад учителя/педагога організатора впливатиме не кількість годин, а його стаж та кваліфікація. І нарешті головне - середній розмір окладу шкільного педагога має складати як на тепер десь 5 тисяч грн.. Щороку для цього буде потрібно: 300 000 педагогів × 12 місяців × 5000 грн. = 1,8 млрд. грн..
Невже для такої природно багатої країни як Україна це є не підйомною сумою? Невже для держави є щось більш стратегічно перспективніше, ніж шкільний сектор?
Якщо університети та наука можуть і мають заробляти гроші, то про школа так сказати буде вкрай непорядно. Але по-справжньому гарно навчений та вихований випускник школи не тільки прогодує та забезпечить себе і свою сім’ю, а й світ довкола себе розбудує на краще. Чи не це має бути місією державних мужів та нації в цілому?
Крім того, за стандартизованої оплати праці вчителів через банкомати відпадає потреба у "танцях" довкола тарифікації годин, доплат, заміни уроків тощо, а з нею і армія освітньо-бухгалтерських псевдоекономістів та інших рахувальників і касирів.
Проблема матеріального забезпечення шкільних педагогів буде вирішена раз і назавжди, бо отримає гарантоване джерело фінансування. Не складно уявити як за такого зросте конкуренція на посаду вчителя, що батькам та державі в цілому тільки на краще.
Звісно, виникне спокуса прилаштувати у школі "своїх" людей, але такі спроби легко нейтралізувати організаційно. Бо ж для чого у державі політики як не для формування механізмів порядної організації справ.
Тому друге, що потрібно зробити паралельно з підвищенням окладів, – запровадити незалежну професійну атестацію вчителів. Або завдяки інституту незалежних від місцевих управлінь шкільних інспекторів, або створити незалежну автоматизовану електронну систему атестації вчителів. А далі прописати умови і критерії для конкурсного та відкритого через місцеву пресу прийому на роботу до шкіл країни. Знаю як це організовано у французів, де кращі вчителі вибирають кращі для себе варіанти працевлаштування і без того, щоб шукати шляхи до "серця" директора школи.
На часі визнати, що пострадянськими конкурсами, званнями, грамотами та значками влада працює на дешеву показність, а не на системно-масове утвердження високого престижу вчительської професії. Зрозуміло, без показності чиновник залишиться у тіні, замість "сяяти" зі сцени та екранів. Але про що мова: про ефективну мотивацію до вчительства чи про "блеск власти и нищету народа"?