Витіснити не можна прийняти

7
14 травня 2013

З рекламного плакату в метро нам усміхається молода сім’я – мама Юлія, тато Антон і син Марко. Вона весело проводять час у ресторані й радіють незадимленому повітрю.

"Дякуємо, що не курите" – таке гасло вибрали творці соціальної реклами, що мала на меті підсолодити гірку пілюлю тим, кому довелося відмовитися від куріння в ресторанах.

Нагадаю, що від 16 грудня 2012 року куріння в кафе, барах і ресторанах заборонено. Ухвалення відповідного закону викликало суперечливі настрої – схвальні серед некурців і негативні серед любителів цигарок, сигар і люльок.

Насправді перелік громадських місць, де не можна пускати тютюновий дим, набагато ширший: ліфти, заклади охорони здоров’я, навчальні заклади, дитячі майданчики, під’їзди житлових будинків, підземні переходи, громадський транспорт, аеропорти, готелі тощо.

 

Проте обурення значної частини населення викликала саме заборона тютюнопаління в закладах громадського харчування. Законодавці посягнули на найсвятіше для курця – право затягнутися за столиком у ресторані чи за барною стійкою. Відмовити собі в задоволенні вільно курити під час невимушеної розмови за келихом вина, бокалом пива чи чашечкою кави було дуже непросто. Нарікали на закон і власники ресторанів – адже більшість відвідувачів їхніх закладів становили курці.

І от через півроку принизливого для багатьох вибігання з кафе надвір, щоб вдихнути свіжого тютюнового диму, законослухняні любителі викурити цигарку бачать знущальний плакат.

Виявляється, причина їхніх страждань – діти! Це для них було створено бездимний простір. Принаймні так переконує нібито соціальна реклама. Нібито – бо замість позитивного меседжу, вона викликає роздратування й обурення в цільової аудиторії.

Чому роздратування? Та тому що діти в ресторані – це для українських реалій оксиморон (як гарячий лід або зелене сонце). Дітям у ресторані не місце, переконана більшість населення.

Я не проводила соціологічних опитувань і не оперую науковими даними. Мої міркування мають суб’єктивний характер, хоч і ґрунтуються на дедукції (привіт Шерлокові Голмсу!). Я просто запитала у своїх друзів в одній із соцмереж, як вони ставляться до того, що батьки беруть із собою дітей у ресторан. Із 35 людей, які відповіли, більшість висловилися проти.

Ресторан, вважають деякі з моїх френдів, – не місце для дітей. І на це є кілька причин. Перша – бо діти галасливі й заважають іншим відвідувачам. Друга причина – бо там розпивають алкогольні напої, і це поганий приклад для молодого покоління. Третя – бо в ресторани ходять здебільшого ввечері, а дітям треба рано лягати спати. Четверта причина – бо ресторани часто не пристосовані до маленьких відвідувачів (немає дитячих крісел, відсутнє спеціальне меню тощо).

Багато хто апелював до дитячих ресторанів. Мовляв, хочеться зводити дитину в кафе – будь ласка, є для цього спеціальні заклади, де є все, що забажає дитина, і де вона не створюватиме проблем дорослим. І вівці цілі, й вовки ситі.

Повторюся, що не претендую на жодну репрезентативність! Цілком можливо, що настрої населення діаметрально протилежні тим, що висловили мої віртуальні друзі. Проте, як показує практика, українське суспільство не готове сприймати і приймати дітей у громадському просторі. Так, як це є, наприклад, у Німеччині.

Спиратимуся на свій досвід. На власні очі в Дрездені я бачила, як батьки – і мами, й тати – разом зі своїми дітьми, навіть немовлятами, ходять залами музеїв, як сім’ї у повному складі обідають у ресторанах, як гуляють центральними вулицями міста. Діти при цьому поводяться по-різному. Як діти. Хтось кричить, хтось голосно сміється, хтось хоче торкнутися музейного експонату, хтось плаче, хтось швидко біжить і часом таранить перехожих, хтось чемно сидить і їсть морозиво. Як реагують дорослі на дитячі витівки?

Цілком спокійно й привітно. Навіть якщо дитина закатує істерику. Думаю, не варто казати, що на дітей ніхто не кричить чи, боронь Боже, б’є. Так само ніхто не втручається у стосунки батьків і дітей – не вимагає заспокоїти дитину чи не лізе зі своїми порадами, як малюка ліпше одягнути.

Я не збираюся ідеалізувати західне суспільство й малювати його в рожевих тонах. Всюди є проблеми. Проте якщо говорити про громадський простір – то він у країнах Європи відкритий для всіх – і дітей, і людей з обмеженими можливостями, і представників різного роду меншин. І не просто відкритий, а гостинний, такий, що не створює перешкод. У туалетах є кабінки для людей на візках і пеленальні столики – щоб змінити підгузок немовляті. Тротуари притосовані для комфортного пересування як перехожих, так і велосипедистів. Метро обладнані ліфтами – для тих, кому незручно підійматися сходами чи ескалаторами. Світлофори мають звуковий сигнал для незрячих. Перелічувати зручності можна ще довго.

Громадський же простір в Україні ніби промовляє, що усім нестандартним тут не місце. Катастрофічно бракує туалетів, не кажучи вже про спеціально облаштовані для неповносправних. Навіть якщо і є пандуси, то вони часто незручні, бо мають завеликий кут нахилу. Більшість автобусів не має місця для візка – чи то інвалідного, чи то дитячого. Тощо, тощо, тощо.

Так само і люди витісняють тих, хто незручний. Діти в ресторані? Ну що ви, вони ж не вміють себе вести! Хай краще сидять удома або ходять до дитячих кафе. Замкнімо їх у ґетто, поки не стануть такими, що не порушують наш спокій. Тобто, дітям заборонено бути дітьми – поводитися так, як належить у їхньому віці. При масовій невихованості дорослих, від дітей вимагають залізної дисципліни.

Чому провалилася кампанія "Дякуємо, що не курите!"? Тому що суспільство не готове прийняти іншого. В даному разі – дитину в ресторані.

powered by lun.ua