Вільне володіння двома мовами обов'язкове

Короткий посібник для випускників вищих навчальних закладів, які хочуть стати журналістами

Після кількох років поневірянь по політичним штабам і піар службам я знову редактор. Одне з найперших завдань просте як двері, як мені здавалось, – відібрати по резюме декількох кандидатів на посаду кореспондента відділу політики "Незалежного бюро новин". Перевага надавалась випускникам вищих навчальних закладів без досвіду роботи й із великим бажанням працювати.

Основних вимог було дві: вища освіта й вільне володіння українською та російською мовами. Усьому іншому редакторський склад брався навчити їх самотужки, маючи час та натхнення.

Словом, така собі соціальна акція: створи перше робоче місце для випускника.

Погортала резюме, відібрала найкращих – і запросила їх на співбесіду. І із цього моменту почалось те, про що я вже раніше здогадувалась, але не думала, що це лихо має такі неперевершені масштаби.

До мене прийшли люди, які не можуть, не вміють, а головне – не хочуть писати, а часом навіть і говорити російською мовою. Одразу зауважу, що оскільки розглядали резюме лише випускників столичних вузів, то відвертих українофобів серед них не було, хоч переконана, що такі теж є.

Мені кричали, що в них вільна англійська після Києво-Могилянської академії, і чудова політологічна база, і просто мушу взяти їх на роботу. Я тицяла кандидата в монітор, і показувала, що сайт має дві мовні версії – російську й українську, і, отже, писати треба російською та українською. А в їхній англійській я наразі не маю великої потреби, якою б довершеною вона не була.

Ще цікавіше було, коли кандидати, на запитання "А как у вас с русским языком?", починали мені казати, що у них базова польська, чеська чи китайська.

Я чесно питала, чи можуть вони, зокрема, зробити зранку моніторинг польських ЗМІ? Мені казали: "Ні, звичайно, я ж кажу: польська – базова". У мене теж є базова польська – цілий семестр в університеті ми вчили вірш Адама Міцкевича "Преч з моїх очі", який я вже благополучно забула, і ніколи ніде не вказувала, що в мене "польська – базова", щоб з мене кури не сміялись. А тут ні – вказують!

Найгірше було з дійсно розумною дівчиною, яка закінчила Могилянку. Вона була наскільки харизматична, відверта й активна, що сподобалась мені одразу, але на моє питання про російську мову відповіла: "Так, я знаю, що я зазнаю утиску у своїй рідній країні"...

Ледь не впавши зі стільця, я оговталась й сказала, що вона не утиску зазнає, а сама собі звужує можливості працевлаштування. До того ж – на 90%, залишаючи собі тільки 10%. Бо, здається, саме таке процентне співвідношення друкованої преси російською та українською мовами, відповідно.

Дівчина виправдовувалась й казала, що вона не націоналістка, але російської не знає, бо вона із Заходу.

Я показала їй на моніторі стенограму допиту Кириченка по справі у вбивстві Щербаня, де суддя, сторона захисту, сторона обвинувачення й свідки – усі говорять тою мою, якою їм зручно, і під час редактури, я увесь час маю переходити з російської на українську й навпаки. І в даному випадку нікого не цікавить, зі Сходу я чи із Заходу: я просто маю зробити свою роботу. І все. Крапка.

Мої намагання пояснити розумним випускникам, що де-юре в нас одна мова – українська, а де-факто дві – українська й російська, викликали в них велике здивування.

Мої зауваження про те, що умови диктує ринок, і в Києві й після 22 років незалежності більшість ЗМІ виходять російською мовою й, отже, її необхідно знати, – викликали в них неприйняття. Розповідь про те, що інтерв'ю завжди краще брати тою мовою, якою комфортніше говорити співбесіднику, а журналіст має під нього підлаштовуватись, – дивували їх ще більше.

Словом, я не знаю, що то було, звідки на мене висипався такий русофобний десант. Але я хочу сказати всім випускникам усіх вишів і зі Сходу, і із Заходу:

Якщо ви дійсно хочете працювати в ЗМІ, і загалом зробити кар'єру в Україні – ви маєте вільно володіти двома мовами: українською й російською. Нехтуючи однією з них, в очах роботодавця ви одразу стаєте кривенькою качечкою, яка кульгає на одну ногу.

Можна вішати вдома портрети Бандери або Сталіна – редактора то не обходить.

Але в нашій країні журналіст має стояти на двох ногах. І двох мовах.

Наталя Талалай, спеціально для УП. Життя