Другий шанс для "людей без надії"

59
11 червня 2013

Мабуть, кожен з нас періодично зустрічає юних хлопців і дівчат, що просять милостиню – і при цьому дивляться на Вас із зверхністю, байдужістю й навіть презирством. Вони на вулицях наших міст, на ринках і вокзалах: зранку, вдень і ввечері.

Коли бачиш таку молоду людину, малоосвічену і частково деградовану, то виникає дивне відчуття незручності. Хочеться по швидше оминути її, відвести погляд, переключити увагу, увімкнути музику в навушниках гучніше…

Однак, чи варто відвертатись від цих одинаків, які живуть дрібними заробітками, жебрацтвом та крадіжками?

На жаль, серед загальної більшості сьогодні в Україні мало хто розуміє, що тут йдеться про комплексну соціальну проблему.

Проблему, яка полягає не в тому, що ці безхатченки можуть вкрасти мобільний телефон чи поцупити гроші, – а в тому, що ми маємо справу із дітьми, "соціальним сиротами", які втікають від своїх батьків-п'яничок, від бідності й жорстокого поводження. Потрапляють на вулицю й сироти, що після закінчення училищ опиняються сам-на-сам із проблемою працевлаштування, байдужістю соціуму та відсутністю елементарного даху над головою.

За українським законодавством вісімнадцять років – це той вік, коли людина стає повнолітньою. Проте, погодьтесь, що мало хто є світоглядно зрілим у цьому віці та розуміється як будувати своє життя. Особливо гостро ця проблема стоїть перед тими людьми, які були позбавлені батьківського піклування та провели своє дитинство в інтернатах.

Українська система інтернатського виховання в цілому є застарілою й побудована на принципах, які були вироблені ще в Радянському Союзі. Дітей там не вчать як обслуговувати себе, як управляти фінансами, жити автономно, як використовувати свої здібності та самореалізовуватись. Тому, закінчуючи ці заклади, вони часто вважають, що суспільство й надалі повинно дбати про них.

Та реальність показує зовсім інше.

Чудовою альтернативою вирішення проблеми відсутності житла для молодих людей, які виходять з інтернатів, та для молоді з кризових сімей – є створення соціальних квартир.

Зміст їхнього облаштування полягає в тому, що певній кількості потребуючої молоді, яка хоче встати на ноги та навчитись жити в соціумі, надається безкоштовна можливість тимчасово проживати в такій квартирі. При цьому соціальні працівники навчають їх управляти власними фінансами, вирішувати побутові та бюрократичні моменти. Паралельно молоді люди працюють, і, почавши заробляти достатню кількість грошей щоб давати собі раду самостійно, припиняють користуватись послугами соціальної квартири.

За словами виховательки Донецького поліграфічного ліцею Ольги Чигиринської, що має 20-річний досвід роботи з вихідцями з інтернатів, соціальні квартири – це ключ до успішної соціалізації.

 

Та, на жаль, соціальних квартир в Україні мізер. "Два роки зайняв процес створення соціальної квартири для хлопців у місці Донецьку", – зазначила Любов Пантелюк, керівниця недержавного Соціального центру для дітей та молоді у Донецьку.

При цьому слід зазначити, що реалізацією проекту опікувались три сторони: міжнародна організація "Право на здоров'я", благодійний фонд Ріната Ахметова "Розвиток України" та Донецька міська рада.

Проте, через зарегульованість українського законодавства, і сьогодні ця квартира, яка мала б допомогти багатьом потребуючим міста Донецька, де кількість дітей, що живуть на вулиці, є найбільшою в Україні, – залишається заселеною менше ніж на 50%.

Іншою перешкодою на шляху до створення соціальних квартир організаціями третього сектору є брак фінансування.

 

За словами Зоряни Лукавецької, національного координатора по програмам допомоги дітям, молоді і сім'ям міжнародного благодійного фонду "Карітас України", що є частиною міжнародної мережі в 200 країнах, такий проект, як соціальне житло, не є одноразовою акцією чи тимчасовим заходом.

"Це повинні бути постійні доступні по усій території України послуги, причому надаватись стільки часу, скільки є потреба у таких послугах у молодої особи. Тому питання механізму фінансування стає ключовим питанням у розмові про успішність та життєздатність таких проектів, і загалом у питанні соціалізації та роботи з кризовими дітьми в Україні", – додала пані Зоряна.

Хто ж має фінансувати ці ініціативи, які часто є єдиним шансом для молоді не втратити своє місце в суспільстві?

Звернімось до досвіду Франції, наприклад. У французьких фондах фінансування відбувається за моделлю держава-фонди-підопічні. Це достатньо ефективна модель, бо фінансування надходить одразу з трьох джерел, і якщо раптом одна зі сторін не зможе надавати допомогу, то дві інші забезпечать достойний фінансовий супровід.

Та щоб соціальні квартири стали реальністю, а не поодинокими унікальними практиками в Україні, потрібні серйозні реформи, які мають бути скерованими не на скорочення витрат на соціальну сферу, а на підвищення ефективності надання соціальних послуг. Адже мова йде про десятки тисяч безпритульних дітей, які мріють про благополучне життя й заслуговують на шанс стати кращими.

Наостанок зазначимо, що за оцінками експертів, в Україні нині проживає понад 100 тисяч безпритульних дітей, кожен другий безпритульний в Україні регулярно вживає алкоголь і наркотики. Багато дітей-безхатченків заробляють собі на життя крадіжками, розбоєм і проституцією. 10% безпритульних дітей – неписьменні, а інші мають рівень знань, який не відповідає їхньому віку.

То чи мають ці "люди без надії" право на другий шанс? Чи ми й далі замовчуватимемо незручну правду про тих, кого доля обійшла стороною?

Ольга Гриб, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua