Карма міліс

18
26 червня 2013

Якось в Стокгольмі я загубила свого нового друга. Ми познайомилися в кав’ярні, де в мене не працював телефон, і я в муках шукала на паперовій карті без стрілочки супутникового стеження де ж я все-таки є.

Був червень, сонце виплюскувалося з заток і каналів на вулиці, вітер видував через шкірянку рештки тепла, привезеного з дому – ходилося по Стокгольму як по горішній палубі корабля, прекрасного і холодного, тимчасового і чужого.

Новий друг повів мене обідати до своєї мами, яка опікувалася сорок років притулком для хворих на голову, а по тому майже не могла ходити, але переймалася на момент моїх відвідин тільки й виключно тим, що не може більше опікуватися притулком – типу слабо ходити на старість - це нормально, а покинути справу життя й людей, котрим ти потрібен – не нормально. Здоровий погляд на життя. Я про такий тільки мрію.

Новому другові було 48, він саме шукав дружину, сестра його щойно народила – їй було 52, отже, й йому прийшов час замислитися. Взагалі, ростом він був як три мене, лисий, мав забиті красивими тату руки і власний саундпродакшен, де писалися різні зірки; саме повернувся з музичного фестивалю, показував мені відео, де він міцно по-шведськи випиває з SOAD і до мами мусив зайти, щоби забрати в неї собак. Своїх собак. Трьох. Трьох чихуахуа.

Так ми і пішли пішки вздовж однієї затоки, чи може каналу – я, мій новий друг, шанувальник важкої музики, і троє чихуахуа, котрі були неймовірно раді бачити господаря.

Чихуахуа після тривалої дискусії дісталися мені – в мене ніколи не було собаки, й вести на шнурку ці три живі очисті штуки було страшно весело.

Сонце світило, вітер не вщухав, хотілося пити. Мій друг розповів історію, як після кількарічної програми, спрямованої на очищення води в водоймах Стокгольма, голова міського уряду скликав оупен-ейр прес-конференцію та городян, прийшов зі склянкою, зачерпнув з каналу і випив. Навіть не сказав нічого про те, скільки здійснено і досягнуто.

Потім мій друг пішов все-таки купити води. І я якось відволіклася на псів.

Або я продовжувала йти вперед зашвидко, або вода продавалася далеко, але коли мій друг не повернувся за десять хвилин, я напружилася. Коли не повернувся за п’ятнадцять – почала панікувати. Він, звісно, нічого мені не обіцяв і міг спокійно потрапити під автобус чи бути розчавленим потоком велосипедистів на спеціальній доріжці, або просто піти додому.

Але в мене залишилося троє чихуахуа, а ніколи ж не знаєш, що в них в голові. Може, їх погано годували. Їх все-таки було аж троє. Ще в мене був номер мого нового друга, котрий він записав мені на паперовій карті ручкою ще до того, як ми вирішили, що йдемо обідати до мами, і телефон, котрий все так само не працював.

Попри мене зрідка пробігали городяни, обвішані гаджетами, котрі зчитують інформацію про кількість кроків, калорій, кілометрів, вібрації настрою, варіації майбутнього і план сонячних затемнень на найближчі тисячу п’ятсот років. Зупиняти їх і просити телефон, ще й з трьома чихуахуа, я не насмілилася – розумієте, я з України, довго жила на Харківському масиві, я все ще думаю, що люди так просто не дають нікому на вулиці свій телефон.

Тому я зупинила поліцейську машину, їх саме дві з сиренами і проблисковими маячками проїжджали поруч. Мусять же вони допомагати населенню, я може й не населення для них, а от шведські чихуахуа точно. І одна зупинилася, хоча хто знає, куди вони їхали. І вони подзвонили моєму новому другові, й він, захеканий та переляканий – більшою мірою за своїх собак, звісно, - прибіг незабаром. Він купив води і просто вийшов до іншого каналу – три дні фестивалю все-таки передували нашій зустрічі. А поліція побажала мені гарного дня і роумінгу, й рушила собі по своїх справ.

Закордоном, за виключенням Росії та Білорусі, коли я почуваюся в небезпеці або коли я розгублена, ошукана або про перелякана, або нетвереза, або без документів, коли не знаю дороги, з проблемами й питаннями, в тому числі про сенс життя – я завжди звертаюся до поліції.

Навіть в арабських країнах, не без остраху, але звертаюся. Це здається мені простим, надійним і гарантованим розв’язанням кожної ситуації.

Вдома, в Україні тобто, міліція – останнє місце, куди я звернуся свідомо. За будь-яких обставин. Сформований роками образ ніяк не співвідноситься із власним досвідом –досвід спілкування з міліцією та державтоінспекцією в мене виключно позитивний. Є такі люди, котрим от просто щастить. Міліція завжди була ввічлива й іноді помічна, державтоінспектори завжди ставилися з розумінням – один навіть колись замість перегляду футболу віддавав мені права і техпаспорт, які я по дурості просто забула в нього забрати. І пляшку не взяв, хоча ми пропонували.

І все одно міліції я боюся, а Державтоінспекторів не люблю. Міліція вбиває студентів, розганяє демонстрантів, б’є журналістів, взагалі там одні покидьки й попри школу міліції ввечері страшно ходити.

Державтоінспекція бере хабарі, розводить на гроші і підтасовує дані при аваріях, якщо ти їдеш сама вночі і державтоінспектор викликає в тебе підозри – краще не зупинитися, потім якось розрулиться.

Чому я так думаю? Чому я думаю тільки так? Або ні – чому я думаю так лише вдома?

Написи про любов місцевого населення до поліції можна знайти на стінах Парижа, Нью-Йорка, Варшави, Стамбула та якого завгодно іншого міста. Переважно в комплекті зі словом поліція там вжито дієслова, що позначають різні види статевих зносин та місцеві назви близьких родичів, особливо мами, а в Стамбулі це, між іншим, найглибша образа.

Я свідома того, що в жодній із країн служити в поліцію не йдуть випускники філософських факультетів та балетних шкіл, а йдуть – люди фізично підготовані й схильні до здорової агресії, хоча де вона та межа між здоровим і нездоровим.

Ніхто ніде не любить поліцію. Але я без вагань довіряю себе й свої клопоти поліції, а міліції – ніколи.

Довіра населення до різних інституцій – це мур, що споруджується роками. Мур цей, я гадаю, тримає одразу два дахи – довіру населення й саму інституцію. Тобто я правда вважаю, що якщо вірити в те, що міліція в першу чергу все-таки захистить і допоможе, а потім вже все інше, то міліція буде дедалі більше захищати і допомагати.

Суспільні проблеми й проблеми зі свободою слова змушують нас кричати в ЗМІ та соціальних медіа про кожен прикрий випадок, але нема у нас поем про Дядю Стьопу, серіалів на кшталт Рятувальників Малібу чи навіть Мєнтів. І стратегій, котрі покликані формувати довіру населення і давити потім цією довірою на найкраще в молодій та новій міліції, нема теж.

Залякані, продажні, покірні, агресивні – це все про міліцію, і це все – особистісні фактори, а особистісні фактори затираються в системі, якщо… правильно вибудувати систему.

Універсальний закон дії, а по-простому – карма говорить про нерозривність причин і наслідків, дій та реакцій. Розумні люди говорять про матеріалізацію думок і справджуваність щирих очікувань. Супроти загальнонародної агресії на тлі побитих журналістів, катованих затриманих, непокараних винуватців аварій та назагал міліцейського свавілля наївно підстрибувати і кричати "довіряйте одне одному і думайте позитивно", але так, я зараз роблю саме це.

Довіряйте одне одному, думайте позитивно, будуйте систему, в якій самі принципи її функціонування притлумлюватимуть гірші особистісні фактори і підсилюватимуть найкращі, будьте обережні, поважайте закон, знайте свої права, не губіться в чужих містах. Особливо – з чужими чихуахуа. Хто знає, чого від них чекати.

powered by lun.ua