Шкільний бюрократизм: психологія і правопорядок

7
7 червня 2013

Чим більше бюрократизму, тим менше поле прояву для природної людської добропорядності. В освітній царині зріє розуміння, що збереження школою радянської сутності апріорі не дозволяє їй бути по-справжньому людяною.

У закладі з командно-адміністративною та наказною практикою панує дух зверхності начальників та пригніченості підлеглих. Така школа технологічно позбавлена по-людськи рівних стосунків системного виміру, бо окремі оази тепла і людяності не роблять погоди.

Звісно, всі ми є різними за інтелектуальною чи фізичною спроможністю, але у життєвій системі цінностей людяність як квант мірила має однаковий розмір.

Останнє означає, наприклад, що слабкий інтелект не вимагає такого ж суспільного статусу, як у справжнього науковця чи вчителя. Фізично розвинутий та спортивний не хизується силою через звичайних людей, або пенсійне відомство не вимагає від людини, якій ампутували ногу, щорічної нової довідки на підтвердження того.

Багаторічні порівняльні спостереження приводять до думки, що ціннісний трикутник "людяність – освіченість – порядність" не повинен залишатись лише декларацією.

Системно у школі має для початку бути хоча б так, що учні не списують, батьки не випрошують оцінки, а вчителі не піддаються тиску чи спокусам.

Якщо діяльність школи, що має навчальний план та програми, щороку супроводжувати ще й наказами та розпорядженнями, інструкціями та листами-рекомендаціями чи листами-нагадуваннями, звітами та "перспективними" планами тощо, то цим суспільна значимість школи не підіймається, а применшується, бо панує атмосфера примусу.

І нічого дивуватись, що телебачення щодня демонструє приклади вандалізму чи тваринного ставлення дорослих до власних чи чужих дітей та ще й вважати, що саме телебачення у тому винне.

Все це та йому подібне є наслідком відомого закону: "Яка дія така і протидія".

На утвердження атмосфери примусу працюють також накази, котрі вимагають: "Довести під особистий підпис". Невже щодо вчителів потрібен контроль такого принизливого рівня? Якщо так, що це за вчителі?

А розпорядження звітувати про результати "чистого четверга" з надсиланням фото до прибирання і після? Звісно, документи фінансового та кадрового характеру є вкрай необхідними, але ж має бути межа здорового глузду.

Часто школи, чекаючи на перевірку, конвейєрно створюють накази та інші "документи" "заднім числом".

Якось під час першої атестації закладу десять років тому ми пояснювали тодішньому інспектору, чому багато "його документів" начебто ігноруємо. Він довго та уважно слухав, а потім і каже: "А навіщо ви стільки напружуєтесь? Невже не легше сісти і за ніч понаписувати всі звичайні для всіх "бамаги"?

Ми нещодавно вдруге пройшли атестацію з відзнакою, а оті "бамаги" так і не писали.

Правила

Школу новоднили безліччю бюрократичних процедур, котрі до справжнього освітнього процесу як "приший кобилі хвіст".

Починаючи з механізмів забезпечення школярів підручниками і закінчуючи стосами псевдодокументів, котрі не мають ніяких правових чи мотиваційних вимірів.

У нас всі оцінки стали позитивними, пропуски занять, ухиляння від атестацій, відверте байдикування та асоціальна поведінка на уроках не впливають на переведення учня до наступного класу.

Випускники з "золотою" та "срібною" медаллю часто не підтверджують свій рівень на ЗНО, хоча щорічно більше 6-ти тисяч школярів отримують 190,5 - 200 балів.

Річне оцінювання як середнє між першим та другим семестром відображає формальну кількість балів, а не ріст чи спад рівня освітньої компетентності учня на момент закінчення закладу.

Визріває новий "головний біль" - насичення педагогічної діяльності комп'ютерно-технічними процедурами, котрі своєю надмірністю можуть покращити лише прибутки бізнес-структур, а не рівень освітньо-культурної компетентності вихідців школи.

Показушне та часто недоречне застосування ІТ-засобів більше відвертає учнів та вчителів від реально-вимірного навчально-виховного процесу у бік його віртуалізації.

Останнє привносить учням не стільки додаткову мотивацію до навчання, як атрофію особистісного потенціалу. Замість напрацювання думок та їх практичного втілення на кінчиках пальців учень все більше перебуває у ролі глядача.

Крім того, ця тенденція поступово перетворює паперове "обличчя" шкільної бюрократії в електронне, що її лише маскує.

Ми так запрацювалися у тенетах бюрократичних процедур, що у народі після чергової наради кажуть: "Боже, скільки ми сьогодні перебалакали".

А на інтернет-форумах зазначають: "Влада робить все, щоб вчитель не мав часу та сил навчати дітей. Тому-то й придумує все нові бюрократичні процедури, звітність, конкурси, атестації, перевірки, акції та весь час міняє правила і порядок їх оформлення, щоб було чим лякати при контрольних наскоках".

Зміни

Як мета новітнього українського суспільства визріває питання формування такої влади, котра на практиці докладе зусилля для:

- мінімізації кількості бюрократичних процедур в організації життя суспільства і школи зокрема;

- щоскорішого подолання шкільного бюрократизму методом "клин клином вибивають", тобто його ж, бюрократизму, важілем – адміністративно;

- утвердження справжньої престижності педагогічної праці.

А поки влада конкурсами і т.п. продовжує затушовувати наскільки "ціниться" у нас праця вчителя. Дешевше та показніше провести конкурс, вручити премію, грамоту, значок тощо, ніж сформувати високо конкурентну професійну освітянську галузь.

У нас все ще існує світ абсурду коли переможець конкурсу "Вчитель року" не вміє виконати такі "складні" завдання, які були б соромом для учня-середняка старшої школи. А у чиновника чи не головним залишаються бюрократичні ритуали замість копіткої конструктивно-системної роботи.

Треба захистити діяльність школи від втручання у неї "спеціалістів" численних "ритуальних служб" заради вільної живої творчої роботи з дітьми.

Адже лише вільний вчитель здатен виростити вільного громадянина, котрий дбає за державу зі своєї власної волі. 

powered by lun.ua