Українці за кордоном

577
17 липня 2013

З великою повагою до авторки матеріалу "Sprzątałam u polskich panów" Катерини Панової, як до жінки та українки.

Є така приказка – хотів, як краще, а вийшло, як завжди. На жаль, її вживаємо нерідко і вона залишає після себе неприємний присмак гіркоти. Не знаю, наскільки гірко було автору статті (думаю, достатньо після таких експериментів), але ще гіркіше мені, як українському читачу, журналісту, зрештою, просто жінці, коли читала цю статтю.

Не хочу розсипатися у нищівній критиці, бо усвідомлюю, як нелегко цей матеріал дався авторці, яка мала благородну та актуальну мету. Але й не можу змовчати, бо не розумію, чому журналістка не зуміла правильно і гарно подати факти?

Чому висвітлила лише один бік медалі? Чому зупинилася лише на фізичній праці, чому не пішла далі, не розпитувала українців, які живуть добре у Польщі, які перебувають в дещо інших середовищах?!

Висвітлення роботи українських жінок як ущемленої, нещасної робочої сили є, щонайменше, негідно тому, що не всі українки так живуть, не всі заробляють гроші таким чином і не всім так погано, як про те написала автор статті.

Читаючи матеріал, я, ніби, перенеслася у 90-ті, коли розпочалася активна хвиля еміграції українок за кордон на заробітки. Великим відкриттям для мене стало те, що існує така "вулиця праці", де українців просто "підбирають" потенційні роботодавці. Але, знаєте, я думаю, що добре, що взагалі там можна "підібрати" роботу!

Зрештою, чому тут дивуватися? Якої ж роботи ми хочемо, коли стоїмо на дорозі? Автор пише, що там стоять юристи та економісти за фахом. Виникає питання – чому людина, яка здобула таку освіту, не подумала вивчити польську мову і спробувати себе за своєю професією?

Знаю, мені, мабуть, легко говорити, я, слава Богу, не опинялася у ситуації повного фінансового колапсу… Але! Завжди є "але". Ми, українці, любимо робити із себе жертв! Ми бідні, нещасні, нас ніхто не любить, всі нас обманюють, всі від нас щось хочуть, у нас жахлива країна, де неможливо вижити! Ми будемо мити підлогу доти, доки того самі захочемо!

А тепер дозвольте розказати вам про дещо інше середовище українців у Польщі, зокрема у Варшаві. Власне, про тих, хто спочатку прибирав (знову ж таки, аби вижити), але паралельно вчив мову, відсилав резюме у фірми, - і в результаті працює в одній із них.

Про тих, хто спочатку прибирав (щоб вижити), - і залишився у Польщі жити. Ось один із таких випадків:

Наталя (Ім’я змінено з етичних міркувань): Приїхала до Польщі спочатку також на прибирання, бо так працювали мої батьки. Від негативного ставлення не потерпала, напевно тому, що всі прибирання шукала через знайомих і за рекомендацією "з полеценя".

Але зауважила перебільшену цікавість до своєї особи - завжди розпитують забагато, хочуть знати про особисте життя. Все виглядає, як товариська розмова, але забагато особистих питань - доводиться захищати свою приватність, але з часом то минає.

У справах прибирання помешкань контактувала завжди з господинями, тому з чоловіками не спілкувалася, і не було ніяких нетипових пропозицій від чоловіків.

Хоча сама про таке чула від інших українок, але виглядало все культурно - тобто ніхто ні до чого не змушує. Це не було домаганням, а радше, натяк на стосунки, і без змушування.

Тобто треба було або провокувати такі пропозиції! Але, якщо вони надійшли з власної ініціативи власника - то були легким натяком і не більше. Я змінила чотири помешкання за два роки.

Потім вдалося знайти роботу у фірмі. Адже увесь цей час надсилала резюме у різні компанії.

Це пишу не в докір (борони Боже!) тим, що не зуміли так влаштуватися, але для того, аби ми, самі ж українці розуміли, що у Польщі, як і у будь-якій іншій країні, є різні середовища людей, чи то українців, чи то росіян, чи то поляків.

Так, є люди, які тяжко працюють за кусень хліба, але є й такі, які зуміли влаштуватися краще. І це не залежить від національності! Чи росіяни не працюють так само? Але вони є також цінними туристами – у кого який гаманець. Чи поляки не їздять на заробітки до інших країн? Але є й такі, які самі наймають працівників. У кожного своя мета, свої цілі, засоби та методи досягнення.

Давайте умовно поділимо українців у Польщі на тих, хто важко фізично працює і надсилає гроші додому, і тих, хто має працю іншого спрямування. Про першу категорію ми детально дізналися від попереднього дослідження. Стосовно другої групи українців. Їх також немало, і їх також варто розділити на:

- студентів;

- людей, які мешкають у Польщі довгі роки вже сім’ями і мають стабільну працю і своє житло;

- людей, які залишилися у Польщі після навчання і знайшли роботу;

- осіб, які мають у Польщі свій бізнес.

Зауважу, що всі ці люди ПРИЇХАЛИ З УКРАЇНИ. Вони не одружувалися на поляках, вони приїжджали спочатку на заробітки - і зуміли залишитися.

Стосовно сексуальних домагань. Маю питання до авторки статті – а чи впевнені Ви, що так само не діють роботодавці в Україні? Свої до своїх же! Пропозиції сексу – це не свідчення про зневагу лише до українських жінок, а про елементарний рівень моральності самих роботодавців. Це свідчення про хамство і захланність тих людей. І такі люди є скрізь. На жаль.

У статті на "Українській правді" - інші акценти. У польському "Newsweek"   журналістка починає статтю розповіддю про сексуальні домагання з боку польських роботодавців. Акцент ставиться виключно на тому, як поляки поводяться з українськими служницями, як домагаються жінок, як пишуть та телефонують із пропозиціями сексу.

І сам "Newsweek" у ліді наголошує на тому, аби поляки звернули увагу, якими є у відношенні до інших: "Oto opowieść o tym czy jesteśmy brudasami, jak traktujemy sąsiadów ze Wschodu i czy od sprzątaczek oczekujemy seksu."

В українській версії йдеться про те, як важко працюють жертовні українські жінки Західної України, як їх гноблять, і як це все страшно. Про сексуальні домагання лише згадується, але зовсім не так.

Моя стаття спрямована не на заперечення попереднього матеріалу Катерини Панової – а як доповнення до неї. Крім того, ні в якому разі ми не можемо ставитися до тих людей, що так важко працюють, як до зневажених, знедолених, нещасних! Цим ми самі їх принижуємо.

Кожна праця варта пошани і визнання. Кожна робота є цінною і важливою, без якої не обійтися… Тому я, як жінка, схиляю головою перед усіма жінками-заробітчанками, але як українка – пишаюся цими жінками, їхньою силою і витримкою! 

powered by lun.ua