Гармонія

Ми сідали на автобус з автовокзалу Івано-Франківська, коли я дуже яскравою побачив калюжу крові і її сліди на бордюрі та під ним. Я просто відчув, як когось тут вчора товкли об асфальт обличчям.

А за півтори години ми прибули у Бучач. Майже пусте місто, з більшістю населення на службах у котрійсь з церков, віддає спокоєм.

Пацани на річці йдуть вверх течією і ловлять рибу. Думаю так, як ловили ще у Галицько-Волинській державі. Ріка не надто глибока. У найглибшому місці хлопцям десь по груди. У кожного у руках довга палиця, від якої у різні боки йдуть ще чотири, утворюючи квадрат, чи то пак низ піраміди, до якої прив’язана сітка, площею метри два на два.

У середині є невелике заглиблення, та я не знаю, чи то так задумано, чи з’явилось воно з плином часу і збільшенням пробігу інструменту.

Методично вони зупиняються і опускають сітки під воду. Самі відходять трохи у сторону ближчого берега – треба щоби течія знесла намул здійнятий їхніми ногами. Вони відходять і стоять.

А річка жива і зблизька є гучною. Тому ці забобони рибалок, що шукають виправдання своїм невдачам, їх не стосуються – вони стоять і перемовляються. Ріка в них поділена на дві частини, ліву і праву, якими йдуть паралельно.

Постоявши хвилину, хлопець підіймає свій інвентар з води. У ньому б’ється кілька невеличких, але гармонійних і повних життя рибок. Він складає їх у садок, де вже зібралось немало здобичі.

Ми стоїмо над ними, на мосту. За нашими спинами збирається на грозу. І пацани, що з сонцем йдуть на зустріч стихії, є картиною романтичною, хоч самі вони певно так не вважають.

Уже протягом кількох сторіч маємо невиправдане зверхнє ставлення зі сторони жителів великих міст у бік жителів малих. Мовляв, ті не знають і не бачать життя, живуть у своїй коробці і не можуть за її межі вийти. Але насправді саме села і невеликі населені пункти надають можливість жити у первісній гармонії з самим собою і потрібними благами цивілізації.

Без пробок, без безлічі друзів у Інтернеті, без награних посмішок і канцерогенів з мікрохвильовки.

У маленьких містечок треба вчитись і їх прагнути. У таких містах і селах, які, здається, мають свою власну валюту, що не девальвувала за двадцять років незалежності, можна вчути відголоски адекватного світогляду, продиктованого природою і оптимальною простотою, без зайвих вигадок і обтяжень.

Я погоджуюсь з Кропоткіним, що ставив під сумнів і трощив ідеї Дарвіна. Світ, природа жива і нежива, усе прагне спокою і гармонії. Виживає не сильніший, а навпаки, усе навколо лине співпраці і миру.

Бачили колись війни між населенням одного мурашника? Тваринна мораль має на увазі дії на користь роду і виду, а не йому на шкоду. Уклад, що підходить людині – родова спільнота, де всі одне одного знають і працюють задля спільної ідеї.

Цього вже ніколи не буде у великих містах. Люди з задоволенням всотують цінності консумеристського суспільства. Давайте усі переїдемо у столицю! Citius! Altius! Fortius! Швидше! Вище! Сильніше!

Ви може справді хочете форсовано старішати, поспішати, бути краще, топити когось, прориватись? Можливо, це справді те, що уявляється вам перед сном? Я просто не можу цього осягнути.

Я розумію – реалії жорсткі і з ними треба якось співіснувати. Але я питаю себе і розумію, що в ідеалі я би хотів бути як граф Толстой. Тобто жити на природі у своєму селі, працювати, мати улюбленого трактора, годувати тварин, їсти їх, просто і щиро веселитись, а не награно, для боса і колег.

Спокійні вечори за бесідою з дружиною з чаєм на кухні. Без телебачення.

Проте, не можна сказати, що ми забули, як дивитись правді у обличчя – нас просто цьому ніколи не вчили. Жодний з нас не хоче, насправді, працювати у офісі.

Кожен думає про таку посаду, де буде усім потрібним, харизматичним переможцем. Але саме твоя, принципово якісна і краща, ніж в інших робота, нікому дуже не потрібна. Не аж так, щоб не можна було тебе, як гвинтик, замінити не таким самим, але схожим.

Тому так і вгризатимемось у горло усім, кому накажуть. З маленькими передихами по вихідних, з парою друзів, але не тих, що справжні, з дитинства. Тих ми втратимо чи вже втратили, тільки-но почали пришвидшений рух.

Так і живемо, цілі покоління корпоративних Сізіфів, що котять свої камені до непритаманних нам, нав’язаних цінностей, по досягненню яких залишаємось спустошеними на вершині гори. І думаємо, що далі? Скотити каменя донизу.

Я повторюю, не виключаю, що ви саме цього хочете і це те, чого ви прагнете: активність-активність-активність, втома, апатія, виразка. Просто не можу поки усвідомити, як можна, маючи вибір між миром у душі і безідейною боротьбою проти себе, обирати друге.

Але я намагаюсь. От вже чесно, усіма фібрами душі намагаюсь.

Текст створено в рамках участі в Першій в Україні резиденції для молодих україномовних письменників "Станіславський феномен", організованій Літературною агенцією "Discursus" та рок-вар’яте "КораЛЛі"