Бородата тінь Параджанова

43
29 липня 2013

Не кажіть, що в Україні немає кіно. Краще давайте казати, що ми його не знаємо, і поглянемо, чому так відбувається на прикладах нещодавнього Одеського кінофестивалю.

Приклад перший – старе українське кіно існує, але ми обираємо нове.

Як відомо, на фестивалі відбулася ретроспектива фільмів Сергія Параджанова та прем’єра нового фільму "Параджанов" режисерів Олени Фетісової та Сержа Аведікяна.

Рівень фестивальних ретроспектив – те мірило, яким можна відрізнити гарний фестиваль від посереднього. Щоб не ходити далеко поглянемо, як ретельно підходять до своїх ретроспектив на інших світових кінофорумах цього літа.

В червні на фестивалі в Единбурзі було показано11 фільмів французького класика Жана Гремійона, в липні на фестивалі у Вроцлаві – 32 фільми польського метра Валеріана Боровчика, у серпні на фестивалі у Локарно планується показ 49 фільмів відомого американського режисера Джорджа К’юкора.

Одеська ж ретроспектива Параджанова містила лише 4 з 8-ми існуючих повнометражних фільмів режисера, та нагадувала скоріше тематичний придаток до прем’єри фільму "Параджанов". І це мова йде про Параджанова – найвпливовішу фігура українського кіно, а не умовного забутого іноземного класика. Схоже, щоб бути "українськими Каннами", не достатньо просто застелити червоний килим.

Фільм "Параджанов" брав участь в обох повнометражних конкурсах фестивалю, переміг в Національному конкурсі і посів третє місце в глядацькому опитуванні в Міжнародному конкурсі. Відповідно не дивно, якщо сучасний фестивальний кіноглядач краще пам’ятатиме карикатурного ексцентрика з фільму "Параджанов", ніж оригінальну творчість Сергія Параджанова.

В пострадянському кіно вже давно існує традиція фільмів-посвят Сергію Параджанову, можна згадати роботи Романа Балаяна, Романа Ширмана, Левона Григоряна та інших.

Подібно до них новий фільм "Параджанов" успадкував від свого героя схильність до епатажу та колажу. Однак ще більше своїм стилем нова картина нагадує такі популярні нині квазі-історичні телевізійні байопіки героїв радянської доби – Брежнєва, Жукова, Чапаєва та інших.

Мало зрозуміло, навіщо в такій же невибагливій байкарській естетиці показувати авангардну фігуру Параджанова.

Можливо, у випадку з фільмом "Параджанов" спрацював розрив історичної пам’яті, коли сучасні кінематографісти не можуть відшукати адекватної естетики для зображення складного життя Сергія Параджанова. Ні естетика самого Параджанова, ні доступна уяві нових режисерів стилістика для цього виявляються неточними.

 Кадр з фільму "Параджанов"

Так і для програмних менеджерів Одеського кінофестивалю – нові разові спекуляції з історією українського кіно, яку ми мало знаємо, виявляються безпечнішою ставкою, ніж рішення проводити плановий лікнеп.

Однак невдачу фільму "Параджанов" можна сприймати символічно та оптимістично. Давно жартують, що попри свою велич Параджанов значним чином нашкодив українському кіно. Його фільми "Українська рапсодія", "Тіні забутих предків" канонізували потужну поетичну традицію українського кіно. Не одне наступне покоління перебувало в бородатій тіні параджанівського генія. А значить, якщо допустити, що зв'язок з Параджановим втрачено, можна рухатися далі.

Приклад другий – нове українське кіно існує, але його немає де дивитися

Одеський кінофестиваль знову провів ревізію цеху українського кінематографу. Діагноз підозріло втішний. За словами засновниці фестивалю Вікторії Тигіпко, загалом на розсуд відбіркового журі Одеського фестивалю було представлено більше двохсот фільмів.

В програмах фестивалю чотири боролися за звання найкращого українського повнометражного фільму, дванадцять – за звання короткометражного. Поза конкурсами були показані нові роботи Кіри Муратової та Олександра Балагури. Відбулися прем’єрні покази трилеру "Ломбард" та першого українського 3D еротичного хоррору "Синевир".

Найпопулярніший погляд на сучасне українське кіно діагностувала його найвидатніша корифейка Кіра Муратова, яка представила в Одесі свій новий твір . Її робота "Вічне повернення" – фільм-спіраль, знятий у жанрі репетиції або кінопроб. Одна та сама "коротка зустріч" пари колишніх однокласників розіграна велику кількість разів за участю різних тандемів акторів, серед яких майже усі улюбленці Муратової – Делієв, Кільтер, Бузько, Літвінова, Маковецький, Табаков.

"Вічне повернення" Кіри Муратової 

Однак Муратова не просто вигадливо показує міщанську драму про одноманітність усіх любовних сценаріїв, а перетворює свої кінопроби на матеріал ще не знятого фільму, режисер якого помер, а кошти на його завершення закінчилися.

Фактично "Вічне повернення" – це анти-кіно і в більшій мірі висловлювання, ніж художній твір. Муратова ніби каже про неможливість знімати в умовах, коли кіно сприймається не як жанр мистецтва, а як збиткова галузь промислового виробництва, а отже виступає на стороні міфу, що кіно в Україні немає і не може бути.

Болючу нігілістичну тезу Муратової вмить перекреслив показаний в той же день, що і "Вічне повернення" фільм "Деліріум". Робота художника-провокатора, а нині ще і режисера, Ігора Подольчака, на відміну від Муратової показує, що художнє кіно в Україні можна знімати і робити це наперекір усьому.

"Деліріум" – амбітний перфекціоністичний твір, що намагається йти в супереч тенденцій сучасного кіно. Результатом цього вже, на жаль, стала сумна фестивальна доля фільму і те, що його міжнародну прем’єру Подольчаку і продюсерам фільму вдалося зробити на далеко не найпрестижнішому фестивалі у Порто.

"Деліріум"

Фільм "Деліріум" особливий немодною спробою досліджувати за допомогою кінематографу когнітивні процеси людської свідомості. Візуальна подібність "Деліріуму" до робіт таких сучасних майстрів як Алєксандр Сокуров та Карлос Рейгадас лише підкреслює його унікальну сюжетну складність та загадковість.

Як і стрічка "Параджанов", "Деліріум" брав участь у Національному конкурсі. Їх конкурентами по секції були фільми "Не хочу помирати" випускниці ВДіКу Аліси Павликовської та "Креденс" вже достатньо відомого режисера Василя Васяновича.

Сумна декадентська стрічка "Не хочу помирати" була міцно зв’язана з контекстом одеської богемної тусовки. Можливо, саме через в ній відчувалися ноти впливу все тієї ж Муратової та вузькість адресатів.

Тоді як "Креденс" може сподіватися на увагу широких глядацьких мас. Подібні очікування небезпідставні, адже фільму притаманна і пізнаваність персонажів і дотепність сюжету. "Креденс" – далеко не видатна картина, однак її заслуга у позитивній спробі створити достовірного українського кіногероя нового типу – нерішучого та невпливового інтелігента.

Кадр з фільму "Не хочу вмирати"

Українські фільми короткометражного конкурсу Одеського кінофестивалю деталізували розуміння останніх тенденцій українського кіно. Сьогодні саме масив українського короткого метру створює уявлення про справжнє обличчя нового українського кінематографу.

Якщо моду минулого року в короткометражному конкурсі задавали сирі та похмурі фільми з серії "Україно, Goodbay!", то кращі стрічки цього року використовували інтонації спокійного документального аналізу.

Найбільш зрілим українським фільмом усього фестивалю стала нова робота Олександра Балагури "Табір (Лолі Калі Шуба)". Разом зі своєю знімальною групою режисер відвідав Закарпаття, де зустрів поселення ромів, яке вже фільмував на цьому ж місті 20 років тому.

Врівноважена та нейтральна, на перший погляд, візуальна антропологія у Балагури мала свої політичні конотації. Адже роми в Україні, як і в багатьох інших країнах, є одною з найбільш культурно маргінальних та бідніших груп суспільства.

З іншого боку питання бідності аналізувала найкраща стрічка Національного короткометражного конкурсу "Сери та сеньйори". Дебютний фільм фотографа Олександра Течинського розповідав про щорічну традицію приїзду в Умань 15 тис. хасидів на святкування дня народження похованого там цадика Рабби Нахмана. Десятки українських чоловіків використовують цей іудейський ритуал як банальну спробу нажити на туристах копійку.

Фільм "Сери та сеньйори" витримує обережну дистанцію спостереження за унікальним зіткненням сакрального для одних і буденного для інших. Сама ж ситуація в Умані виявляється символом сучасної долі мільйонів українців вимушених працювати на іноземних господарів.

Ігрове короткометражне кіно в Одесі найчастіше програвало документальному. Технічний рівень цих робіт виявлявся вищим за ідейний, а рух камери в них – швидшими, ніж рух думки.

Наприклад, делікатність стрічки письменниці Ірини Цілик "Помин" по її власному оповіданню руйнувалася пафосною зйомкою з крану її останньої сцени. А так цей фільм ледь не вперше адекватно перекладав не завжди адекватні меланхолічні інтонації сучасної української літератури на мову сучасного українського кіно.

Яскравими і гарно знятими, проте схематичними і дещо банальними виглядали також фільми-призери Національного короткометражного конкурсу "Дорога" Максима Ксьонди та "Уроки української" Руслана Батицького.

Після всього можемо констатувати – кіно в Україні існує. Старе українське кіно – це не лише Довженко та "За двома зайцями", нове – не лише скигління песимістів та казуси на кшталт "Тойхтопройшовкрізьвогонь".

Проте українське кіно знаходиться в гетто як для українських так і для світових глядачів. Критично не вистачає сьогодні в Україні вже не фільмів, а каналів для їх дистрибуції. А саме останні є запорукою широкої популярності кіно.

Українське кіно можна побачити виключно на кінофестивалях – Одеському та "Молодості". Інших альтернативних майданчиків майже немає: зникли з горизонту кінофестивалі Київський міжнародний та "Відкрита ніч", львівський фестиваль "Кінолев" цього року також відмовився від української панорами.

За невеликими винятками продовжує ігнорувати українське кіно система кінопрокату. А такі важливі події як ретроспектива Івана Кавалерідзе або програма "Великі короткі метри" демонструються найчастіше одноразово і то лише в столиці.

powered by lun.ua