Галереї

20
23 серпня 2013

Улюблений і кращий художник – час. Ніжно оголює він руки Богоматері на іконах. Мов шкаралуща, хрускають обличчя святих – шкіра святого Себастіяна, тисячолітні опіки Пелагеї, злітають у посмішці уста Йова-дитини. Замальована рука Івана Богослова з чашею вивільняється крізь фарбу, і тепер у святого три руки.

Обличчя невідоме проявляється біля обличчя молодшого на століття святого, ліве око його глибше, бо проявилось у лунці від пострілу. Як вибілив він лик Христа, що здається вмирає Він у розмові із Богом. Полум’я ніби лава накриває гори картин, книг і людей, що заважали просуванню ідей, або стали небезпечними доказами, або просто не там опинились.

Улюблений і кращий скульптор – час. Яку душу він вдихнув у постать дерев’яного Якова, що пахне він старим чоловіком – близьким до землі тілом; що починає втрачати частини тіла – шматок спини, ноги, нервові пальці? Що обіцяв він пагонам, які прорвались із руки ката, стали мечем? Як говорив він із каменем, аж той почав наливатись світлом, вибілюватись?

Всі ці дива – на виставках, у галереях, у монастирях і палацах. Козелецький іконостас, скульптури Пінзеля, волинські ікони 17-18 століття, острозькі ікони, розп’яття у соборі святого Йосипа, що біля Підгорецького замку та багато інших - зараз у руках часу. Час реставрує їх як бажає сам, бо немає авторів, немає прихильників, немає галерей і умов.

Цього року мені пощастило побувати на двох подіях: відкритті першої резиденції для молодих письменників у Івано-Франківську та на закритті пленеру для художників у Поташні.

2003 року художник Прокіп Колісник влаштував першу зустріч у селі Поташня Вінницької області. На пленер збирались художники Левко Воєдило, Олесь Соловей, Володимир Гарбуз, Василь Корчинський та інші, поети Ігор Римарук, Василь Герасим’юк та інші.

Стараннями Прокопа Колісника у приміщенні, що раніше було будинком поміщиці, а потім – школою, створено Галерею та Музей історії культури села Поташня.

18 серпня 2013 року оголошено про припинення з’їздів і закриття пленеру "поташня – чарунка Поділля". У цьому десятилітті залишились Ігор Римарук та Левко Воєдило.

Знаємо, що закордоном діє безліч галерей художників, величезних музеїв, якими можна ходити не один день, щоб оглянути експозицію. Вони функціонують для насолоди і пізнання. Мені здається, що наразі українська культура – це нервовий порив, рефлекс самозбереження. Від насолоди ми перейшли до інстинкту.

Я люблю дикість своєї України: людей, які можуть пошити собі одяг і спекти хліб, які можуть у своєму домі відкрити музей, які влаштовують у тісних квартирах концерти… Які виривають пам’ять про себе, про свої книги чи картини із пазурів часу, не дають йому дописувати твори і домальовувати полотна. 



powered by lun.ua