Страсбург

Я не спав і дивився у спітніле вікно автобуса. Зовнішньою стороною скла стікали краплі, час від часу змінюючи напрям руху і утворюючи химерні покручені зигзаги. Справа від мене, спершись одне на одного, спали двоє німецькомовних підлітків (на посадці у Парижі вони забігли до автобусу останніми) – висока, русява і худа дівчина у болонних штанях і з великим наплічником, і хлопець – так само русявий, високий і худий, із вплетеними у довге волосся кольоровими стрічками.

Вони довго не могли дати ради своєму багажу, і зрештою, сівши на останні місця поруч зі мною, склали свої великі рюкзаки один на одний прямо у проході.

Вночі ми декілька разів зупинялись біля автозаправок, і я кожного разу виходив подихати дощовим повітрям і вмитись холодною водою. На черговій зупинці схожий на турка водій, з великою лисиною посеред сивіючого кучерявого волосся, прокричав у салон "Страсбоург", із наголосом на другому складі.

Спершись руками на спинки крісел, я перескочив через сплячу пару і їхні рюкзаки, пройшов до виходу і зістрибнув на мокрий і блискучий страсбурзький асфальт.

Була четверта година ранку, йшов дрібний лоскочучий дощ, на небі – жодного натяку на близький світанок. Я подзвонив своєму страсбурзькому другу, той сонним голосом сказав, щоб я йшов до центру міста вздовж трамвайної колії і чекав його на мосту.

Я дійшов до вказаного місця і посеред мосту замилувався вазонами із яскравими квітами. Сонна ріка плавила у собі відблиски кольорових будинків вздовж берегів, м’які, ніби загорнуті в оксамит, нічні звуки – тихе шарудіння дощу, швидкий куполоподібний шурхіт поодиноких автомобілів – ось він раптово зароджується десь вдалині, за якусь мить сильнішає, потім слабшає і плавно зникає.

Увесь час, доки я чекав, ріка Іль пила воду неквапно і рівно, наче корова. Корови і ріки дійсно схожі: вони не ховаються від дощів, а медитативно розлягаються під ними, приймаючи на свої пружні тіла незчисленні одногубі цілунки крапель.

Із роздумів мене вихоплює мій друг – він підходить швидким кроком, радісно вітаючи мене, ми тиснемо руки і плескаємо один одного по плечах. Від мосту до квартири йдемо не довше п’ятнадцяти хвилин. Унизу вхідних дверей, на рівні колін, приклеєно білий аркуш із іменем мого друга і написом "Correspondance", від якого стрілочка вказує на вже зовсім низько приладнану, майже врівень з бруківкою, скриньку для пошти.

– Як ти думаєш, а поштар помітить цей твій напис про кореспонденцію?, – запитую я .

Мій друг сміється:

– Я думаю, він вже його помітив, принаймні я на це дуже сподіваюсь,

 і додає:

 – Ця квартира належить послу Італії.

Це цікаво. Я роззираюсь у квартирі – вона дуже затишна, стіни і підлога обшиті деревом, ніби у сауні. Вікна виходять на піщаного кольору стіну із великими кованими дверима. Хоча зараз ще дуже рано, я бачу, як із тих дверей виходить жінка, її похилена голова покрита чорною хусткою. Із крайнього лівого вікна видно колесо прив’язаного кимось до стічної труби велосипеда.

– А той посол жив у цій квартирі? – запитую я.

– Та ні, я не думаю. Ця квартира йому просто належить.

–А ти спілкувався з тим послом?

– Не довелось, я знімав квартиру через агентство. Тут взагалі з цим проблема. Права орендаря захищені набагато більшою мірою, ніж права орендодавця. Тому, якщо людина на певному етапі перестає платити, виселити її дуже і дуже непросто. Мені брокер розповідала про одного італійця, який жив півроку, не платячи ні копійки, а потім просто уїхав кудись, і все.

– Так а чому хазяйка не виселила його вже в перший місяць, коли він перестав платити?

– Це не так легко зробити. Виселяти треба через суд, і суд часто стає на сторону орендаря – вважається антигуманним виселяти людину, в якої немає грошей, особливо взимку. Тому квартиру дуже важко зняти – треба мати довідку з роботи про доходи, стаж – як правило, не менше року, і солідну суму застави.

Після обіду ми пішли оглядати Страсбург – місто затишне, камерне і чисте. Хоча такою є більшість західноєвропейських міст і містечок, а щось від тієї затишності прибрали і західноукраїнські міста (особливо – Львів, Кам’янець-Подільський і Луцьк), в Страсбурзі ця "бруківочно-ліхтарна" затишність подана в особливо сконцентрованій формі.

Я б сказав, що Страсбург являє собою квінтесенцію європейського архітектурного затишку – хоча імовірно, ця думка навіяна мені цілою колекцією інших регалій цього процвітаючого бюргерського містечка: столиця Ельзасу, місто першої друкованої книги, резиденція Ради Європи, Європейського Парламенту і Європейського Суду з Прав Людини.

Також у Страсбурзі знаходиться не так широко знана, але теж важлива організація – Головне управління з судноплавства на Рейні (це при тому, що славна ріка Рейн, найбільша площа басейну якої припадає на Німеччину, територією Франції протікає лише епізодично – десь так, як Дунай в Україні). Думаю, прихильники усіляких "теорій змов" могли б сказати, що в Страсбурзі розміщено Масонський центр Старої Європи.

Була весна, і на деяких вулицях Страсбургу яскріли великими білими суцвіттями невідомі мені дерева. Будинки, як і все довкола, підпадали під диктат затишного "бруківочно-ліхтарного" стилю, висвітлюючи простір навколо себе пастельними кольорами своїх стін і підігріваючи прохолодне повітря теплими череп’яними дахами. Дуже часто під вікнами можна було побачити вазони із яскравими білими, жовтими і червоними квітами.

Основний вид транспорту тут – велосипед, автомобілі здебільшого малолітражні, багато "Смартів". У центральній частині міста, що розкинулась на покручених берегах річки, споруди інколи дуже близько підступають до води, і пейзажі нагадують Венецію (особливо це стосується декількох кварталів в центрі міста за назвою "Маленька Франція").

Ввечері ми, перейшовши через Міст Трояндової Купелі (Rue du Bain aux Roses), зліва бачимо підсвічений жовтими вогнями класичний бароковий будинок. Мій друг говорить мені, що це Палац Роган (Palais Rohan), і що коли Барак Обама прилітав із офіційним візитом до Франції, то його зустріч із Ніколя Саркозі проходила тут.
Позаду себе ми чуємо українську розмову декількох чоловіків. Мій друг вітається з ними, вони стримано відповідають і відходять кудись в сторону.

- Ти привітався з ними, тому що вони говорять українською? – запитую я.

- Та ні, я їх бачу не вперше, вони тут працюють, – відповідає мій товариш.

Починаючи десь із дев’ятої години вечора, на певних вулицях Страсбурга у великих кількостях з’являються жінки у коротких спідницях і мережаних панчішках із чорним, срібним, білим, яскраво-жовтим, червоним або навіть блакитним волоссям, у взутті на високих підборах або ж у блискучих ботфортах.

Серед них найбільше українок, росіянок і полячок, але багато також негритянок, які формують свої професійні угруповання. Мій товариш розповів, що темношкірі працівниці Мак’Дональдзів дуже часто підпрацьовують ввечері – вони разом приїжджають у парк на автобусі і, поскидавши десь за кущами своє фірмове фаст-фудівське вбрання, перевдягаються у видобуті з сумочок сіточки, блузочки і спіднички.

Наступного ранку ми знову вирушаємо на дослідження європейської столиці. Недалеко від будинку мого друга над будівлею з брунатної цегли височіє старовинна спостережна башта.

Це – пожежна станція, тут працюють веселі і сміливі пожежники, з якими мій друг затоваришував через свого приятеля-художника. У вільний час ці хлопці люблять виконувати силові вправи, а також курити марихуану і розповідати по черзі різні історії. На другому поверсі пожежники організували гриль і таємно печуть на ньому шашлики (що саме по собі є забороненим і карається великим штрафом, оскільки грубо порушує правила протипожежної безпеки).

На одній зі страсбурзських площ можна порозмірковувати над плинністю часу біля мідного монумента Іоганну Гутенбергу, який тримає у руках видрукувану Біблію.

Найактивніші роки німця минули в ельзаському місті, тут він займався своєю винахідницькою діяльністю, яка у судових справах проходила під грифом "секретно" (винайдений прилад із литими дзеркально відображеними друкарськими літерами за життя Гутенберга у документах довго означався як "той самий прилад", а таємниця його механізму суворо оберігалась).

Я бачу, як дівчина у червоному береті, вмостившись на свою сумку, читає книгу на сходинці під статуєю винахідника. Дивлячись на неї, я думаю про львівський пам’ятник Івану Федорову, слов’янського колеги Гутенберга, навколо якого досить символічно утворився книжковий ринок.

Із площі Гутенберга, минаючи будівлю, схожу на кремовий із шоколадними смужками торт (так званий "будинок Каммерцеля"), вулицею Мерсьєр можна вийти до головного кафедрального собору міста – Нотр’Дам де Страсбург. Він несиметричний – права вежа (з точки зору спостерігача, який стоїть до собору фронтально) залишилась недобудованою.

Причина цього дуже прозаїчна – на завершальному етапі будівництва не вистачило грошей. При тому, будували Собор дуже довго – почали ще в одинадцятому сторіччі, і потім продовжували крізь віки. Таким чином у Соборі, як в археологічному зрізі, нашаровувались різні епохи, людські долі і архітектурні стилі.

Верхівка шпилю лівої (добудованої) вежі Кафедрального собору у ХІХ сторіччі фіксувала першість страсбурзького Нотр’Даму з-поміж усіх католицьких храмів за критерієм висоти. Мене ж найбільше вразив у Соборі його великий астрономічний годинник, який, крім того що з точністю моделює рух планет сонячної системи, ще й містить шестерню, яка робить повний оберт за більше ніж 25 тисяч років і відмірює такий специфічний астрономічний період, як час прецесії земної осі.

Цікаво, якщо роками спостерігати за цією шестернею, не буде помітно щонайменшого руху, а насправді вона обертається рівномірно і точно.

Назва однієї з вулиць, що переходить в один з численних мостів через річку Іль у центральній частині Страсбурга – "Севастопольська" (Rue de Sébastopol). У Парижі є Севастопольський бульвар (Boulevard de Sébastopol), який так само продовжує міст через річку (Сену) із романтичною назвою "Міст Змін" (Pont au Change) у безпосередній близькості від Лувру.

Продовжуючись у північно-східному напрямку, Севастопольский бульвар у Парижі переходить (все у світі взаємопов’язано і складає єдиний великий паззл, або ж упорядники і архітектори французьких міст ефективно співробітничають між собою), отже він переходить – у Страсбурзький бульвар (Boulevard de Strasbourg)!

Втім, мій друг розказав мені, що слово "Севастополь" фігурує у назвах вулиць, бульварів і площ дуже багатьох французьких міст. Таким чином французи намагаються якнайширше увіковічнити події Кримської війніи 1854-1855 років (власну перемогу разом із союзниками, поразку Російської Імперії і ганебний для росіян мирний договір).

Що я згадую в першу чергу, коли думаю про Страсбург? Привітних і веселих людей – вони посміхаються, жартують, знайомляться і фотографуються з вами на вулиці легко і просто;

шалений потік води під мостом біля греблі на річці Іль; пам’ятник "Нашим Загиблим" (мати тримає на руках двох синів при смерті, один з яких воював на стороні Німеччини, а інший – на стороні Франції);

довгий ряд прапорів різних країн біля приміщення Ради Європи, у якому український прапор розвівається передостаннім, а за ним – лише стяг Великої Британії; ім’я "Клебер" – наполеонівський маршал дуже популярний у Страсбурзі, оскільки тут народився, і його іменем називають школи, ліцеї, коледжі, кав’ярні, бібліотеки, аптеки і одну з найбільших площ зі статуєю Клебера у центрі;

єврейський квартал, де хлопчики у чорних костюмчиках галасливо і весело бавляться у якусь гру, а літній чоловік у кіпі, коливаючись у кріслі-гойдалці і звівши пальці рук докупи, із посмішкою спостерігає за ними з протилежної сторони вулиці;

ріку Іль уночі, мого друга Санька і невдалу спробу поїхати зі Страсбурга на третій день.

Так, на третій день я спробував доїхати до Женеви зі Страсбургу автостопом, однак так і не сів у жодну машину. Попередньо я підготував цілий стос із написами міст, виконаних здоровенним шрифтом, оптимістично окресливши власний маршрут: "Colmar" – "Mulhouse" – "Basel" – "Olten" – "Bern" – "Freibourg" – "Bulle" – "Vevey" – "Lausanne" – "Geneve".

Впродовж трьох годин, поки я стояв на трасі, зупинився лише один хлопець, хоча багато хто пригальмовував і уважно розглядав мій аркуш через вітрове скло. З хлопцем було важко порозумітись, бо він не говорив англійською – зрештою, я зрозумів, що він пропонує підвезти мене до вокзалу, і відмовився.

Не знаю, що було причиною такого неуспіху – я втішаю себе тим, що це через напис "Colmar". Імовірно, жоден з тих, хто хотів би мені допомогти, не їхав до Кольмару і тому не зупинився.

Зрештою, я повернувся в Страсбург і провів у ньому ще один день – до пізньої ночі ми з другом ходили по кав’ярнях і кнайпах, куштували місцеві страви і грали в шахи. Наступного ранку я поїхав в Женеву поїздом.