Шаховий етюд Покрови

42
15 жовтня 2013

Колись ми грали в шахи з Василем. Це був своєрідний дубль матчу Спаський–Фішер, який проходив у Рейк’явіку. Про поточні результати з Ісландії ми дізнавалися з заключних новин, що транслювала радіокрапка десь близько опівночі.

Де той Рейк’явік – де той Коростишів?

У нас була старенька дошка з потертими клітинками. В одному місці вона була бліда, бо якось на неї поставили чарку з самогоном, потім чарку необережно перекинули, але слід залишився назавжди. Проте, це нам не дуже й заважало, бо ми до того швидко призвичаїлись.

Фігур у шахівниці бракувало, але то не ставало нам на заваді. Замість кількох пішаків ми використовували обгризені огірки, які протягом гри замінювались збитими фігурами. Грали в шахи ми у лузі, коли пасли корів. І, повірте, що брак естетики, жодним чином не позначався на глибині пристрасті, яка вирувала навколо дошки. Хоча шахового годинника в нас не було (а звідки він у селі, де наручний годинник був розкішшю і ознакою особливого статусу), темп гри був іноді такий, що про корову, яка зайшла у шкоду, ми дізнавались від самої господині.

Тоді Василь брав дошку в руки, зберігаючи композицію, а я збирав збиті фігури, і ми стрімголов бігли на інший кінець череди. Там ендшпіль проходив вже не так завзято, і перемога приносила меншу насолоду. Потім ми рахували фігури, визначали можливі втрати, і, якщо було потрібно, йшли шукати лугом загублених коней, слонів чи торби з харчами.

Ми вже знали, що в обід, коли приженемо корів, отримаємо від діда прочухана, але рахунок чітко фіксували в голові. Я зараз пригадую, що до вечора він іноді доходив до сотні, щось на кшталт 45:37. Найбільше від наших інтелектуальних змагань вигравала худоба, яку ніхто не контролював, і вона спокійно блукала лугом не збита до купи.

Інакше проходили наші поєдинки, коли ми заганяли череду поміж торф’яні кар’єри. Там траплялась альтернатива: ми брали вудки і ловили рибу. Зрозуміло, що можна грати і чекати поки клюне. Але руками, якими наживлюєш черв’яка, щойно викопаного під вільхою, потім не дуже хочеться брати пішака-огірок, який згодом доведеться доїсти. Але, все одно, це були справжні шахи!

Коли я зараз дивлюсь на шахові матчі, то мимоволі вони мені починають нагадувати не древню мудру гру, а наше сучасне життя. Там є усе, лише немає шахів.

Турніри проходять у справжніх палацах, столи для них виготовляють з рідкісних порід дерев. Фігури виточені з нефриту і оздоблені стразами та діамантами. Кожен з гравців має свою команду – це окремий автономний простір. За командами стоять цілі армії шанувальників. І усе це оповите інформаційною велетенською хмарою новин, пліток, сюжетів, прогнозів, ставок і просто суєти.

Головна дія відбувається вже не на дошці, а поза нею. Хто прийшов за кого вболівати, які "звьозди" будуть за кого співати, чиї вболівальники голосніше свистять, і на яких машинах привозять кому харчі.

Далі – більше: часом трапляється, що до зали увірвуться приплачені "зелені", які борються проти знищення слонів, потім "феміністки" виступлять з ініціативою ставити мат не Королю, а Королеві, або хоча б по черзі.

Іноді суддя тихцем починає підкручувати годинник, а електрик у найвідповідальніший момент гасить світло. Журналісти – в захваті, бюджети репортажів досягають астрономічних величин, букмекерські контори жнивують… А на дошці ще не зроблено жодного ходу. Та, власне і ходи, і гра вже мало кого цікавить, тому що найсучасніший комп’ютер вже видав усі версії поєдинку. Гравці мають лише підписати протоколи і піти.

Але, які ж гарні столи і фігури на столах.

Ми б з Василем такі фігури навіть боялися би брати в руки, та й ніколи б не взяли з собою на гру поміж кар’єрами біля старої річки.

Я добре пам’ятаю, що дід сварив нас, коли ми загравались у шахи, а худоба робила глум по городах сусідів. Власне, він більше нас повчав, аніж сварив.

Але, чому цей спогад такий теплий?

Осінь. Туман. Мряка.

Я стою у дворі свого дому і дивлюся на приміщення "Шахового клубу". Двері до нього зачинені. Але на парапеті під балконом два аматори цієї справи схилились над дошкою. Для них не існує ні туман, ні мряка, ні я.

"А хто ж з нас існує?" – запитую себе я і не знаходжу відповіді, бо інший образ поглинає мене. Цікаво, чи міг собі уявити мудрець в далекій Індії, який вигадав не знати коли шахи, цей двір в Чернівцях, мокре листя під ногами і п’ятиповерховий будинок, під балконом якого два чоловіка будуть натхненно продовжувати інтерпретувати його задум?

То ж, мабуть, це ще не цугцванг?

Вже підіймаючись по сходах під’їзду, я раптом усвідомлюю, що протягом усіх цих тисячоліть будь-якої миті завжди були хоча б двоє, хто натхненно рухав фігури. І я уявив собі шахи, як величний метафізичний простір, який, виникнувши одного разу, постійно супроводжує людство, лише змінюючи дійових осіб, які залишаються бути присутніми в ньому своїми імпровізаціями.

Чи не поставимо ми самі собі мат, впустивши у цей живий світ потворний гламур, знівелювавши зміст Гри?

Я пригадую, що завтра Покрова (стаття була написана до 14 жовтня, коли відзначається свято Покрови – ред.) і розумію, що все це не тільки про шахи.

powered by lun.ua