Переможна недолугість, або Дещо про особливості національного характеру

Інколи мені здається, що українці можуть радуватися перемогам українців тільки всупереч розпачу та злості умовних ворогів. Щось на кшталт: "Ви думали, що вмерла Україна? Так ось вам!" Починається безпощадна п’янка та народні гуляння. Правда, це не надовго. Бо найбільший наш ворог і випробування – ми самі.

Не має значення, чи йдеться про перемогу Володимира Кличка на ринзі або ж здобуття Оксаною Забужко європейської літературної премії Angelus, крім несміливих, але сподіваюся, щирих та доволі гармонійних звуків хору радості, ще сильніше чутно рокітливий перфоратор обурення, прискіпливості та незадоволення.

З різноманітних потаємних шухляд починаються витягуватися: бульварні плітки, політичні погляди, інтерв’ю, роман, що ніяк не хотів прочитатися, тощо, - і понеслася! Хтось живе не там і не так; хтось живе не з тим/тією, хтось має вайлувату манеру бою або ж нечитабельну та жахливу манеру письма; хтось відповідає за політичну ситуацію в країні, хтось взагалі давно "ліг під німців". Всі недотягують, не можуть, фактично "ганьблять" нашу країну, певне, надзвичайних можливостей та звитяг, своєю "недолугою перемогою".

Нам простіше набухати мокротами від жалості до свого болю, злої та зрадливої долі, нещасть та поразок, ніж порадуватися за маленький або ж великий але успіх. "Бо це не зовсім успіх". "Він не такий". "Його здобули не ті". "За такий успіх потрібно ніяковіти та вибачатися". Можливо, ми просто боїмося показатися щасливими, бо віримо, що Богам то не до вподоби.

На мій погляд, треба вчитися не тільки перемагати, а й радіти перемогам. Хай навіть вони не здаються нам такими значущими, хай навіть ми не вважаємо того або іншого переможця – гідного нашої поваги. Ми не є мірилом успішності, ми не є мірилом справедливості та єдиним джерелом правди. Але яким же ми сповнені егоцентризмом! Взагалі це відоме всім психологам та психіатрам - поєднання власної вищості та егоцентризму з швидким прийняттям власної ж недолугості та меншовартості. І це - лікується, потрібно лишень визнати проблему.

На нашу долю випадало небагато перемог, більше днів жалоби, аніж святкових днів. І серед свят трапляються такі, що одними з нас сприймаються урочисто, іншими не сприймаються взагалі, викликають обурення, скорботу або ж злість.

То й, мабуть, не потрібно очевидні свята перетворювати на дні жалоби та критичних вихлопів. Зараз представників малого та середнього бізнесу вчать переможним технологіям, розробляються курси психологічного орієнтування на успіх та перемогу. Ці курси нав’язливі та дратівливі, часто завдяки нав’язливості викладачів; але, можливо, нації час навчитися, бодай, такого. Не затьмарювати досягнень співвітчизників, гордитися ними, а не ховати радості живих, мрії ще ненароджених, пам'ять померлих. В цьому ми великі майстри.

Інколи мені здається, що одна з більших національних трагедій – Голодомор і в такий спосіб позначається на нас, теперішніх. Ми не можемо не жерти своїх людей. Вибачте за ці слова. Ми вгризаємося, жвакуємо, впиваємося в плоть ближнього, наїдаємося за всі важкі часи, ті що були, ті, що є, а також, ті, що будуть (бо ми завжди віримо у важкі часи, єдина й непорушна наша релігія), трощимо кістки, ми не здатні зупинитися.

Агресія та незадоволення собою – онкологія нашого суспільства. Сподіваюся, що якщо її діагностувати на ранній стадії, ми можемо щось вдіяти, сподіватися на ремісію за свого життя та на повне вилікування за життя наших дітей.

В нас дуже нерівне та нервове суспільство, бурхливе, суперечливе, неоднорідне.

За часи чужинних режимів, за часи тоталітаризму – ми звикли або підлаштовуватися, або боротися. Боротися, страждати і далеко не завжди перемагати.

А треба вчитися просто жити, приймати виклики та радуватися перемогам, якими б вони не були, бо зернятка зневіри та занепаду тільки і чекають на те, щоб пролилися наші сльози, злість, розпач, зверхність, щоб вони мали змогу вирости, і будяковими гаями затулити сонце від садів та квітів наших радощів, сподівань, мрій та перемог.