Цивілізація "ОЦЕ"

32
29 жовтня 2013

"Я боюся, що обов’язково настане день,

 коли технології перевершать просте людське спілкування.

І світ отримає покоління ідіотів"

Альберт Ейнштейн

Потужний порив вітру розпанахав мені куртку, і наступної миті один з ґудзиків боляче вдарив по пальцях правої руки, якою я хотів застібнути "штормовку".

Я спускаюся з Перевалу в долину.

У Карпатах вже глибока осінь: без натяків, без забав, без вагань. Навколо холод, а вуйко казав, що вночі вже йшов мокрий сніг.

Дорогою мене забавляє одна обставина. Під ногами болото, навколо якась мряка, до того ж дошкуляє поривчастий вітер. Він дістається за комір, під джинси, у кишені і від нього ніде немає порятунку. У місті така погода мене би примусила вже шукати якогось прихистку і перманентно нарікати на негоду, а тут я бадьоро чимчикую в долину, хоча й знаю, що шлях не близький. Може це тепло гарячого чаю, яким напоїв мене на дорогу Дезийдерій Васильович тримає навколо мене літній простір?

Спогад про чай навернув мене до бесіди, яку ми мали з вуйком.

У домі Дезийдерія Васильовича було тепло, пахло травами, грибами, які він саме сушив, і медом, яким він мене пригощав. Усе видавалось затишним, якась меланхолія з потоків тепла печі пряла простір кімнати, і я необачно пожартував: "Вуйку, а чому ви не тримаєте пасіки?". Це усе був винен мед.

Дезийдерій Васильович став зосередженим. Але він прочитав мій настрій. Тому я почув не правдиву відповідь, яку вуйко вже не раз давав на це запитання, а отримав від нього експромт: "Та я хотів займатись цією гарною справою і не один раз". Вуйко замовк, а пауза в його бесіді цілковито мене заінтригувала. Я вже почав вигадувати версії його пояснення, щоб встигнути випередити з варіантом відповіді. Він саме на це й очікував, тільки я цього не розпізнав у пориві завзяття.

Але вуйко мовив швидше від мене: "Справа в тому, що у молодості мені було не до того. А у старості у мене вже пам'ять не та". Я аж зупинився з відкритим ротом, до якого саме доправляв ложечку меду. Обернувшись до вуйка, не зважаючи на те, що його перебиваю, я спитав: "А до чого тут пам'ять?" – і зрозумів, що потрапив вуйкові на кпини.

"Та я починаю забувати імена бджіл, плутаю їх, а вони, відтак, нарікають на мене" – казав вуйко і вже неприховано сміявся. Я теж почав сміятися і зрозумів, що сьогодні вже не взнаю історію взаємин Дезийдерія Васильовича та бджіл.

Щоб якось приховати свою ніяковість, я сам вирішив підхопити запропоновану тему: "Та що вам вуйку жалітися! Он я напередодні мав також халепу". Я навмисне сказав про халепу, щоб привернути увагу господаря дому. А далі почав розповідати Дезийдерію Васильовичу, як запросив у Чернівцях до комп’ютера майстра, свого бувшого студента. Так як це був мій учень, то я поводився невимушено. На його запитання в чому ж справа, я не розповів про проблему, бо не знав, як її назвати, а показав проблему. Дезийдерію Васильовичу я кумедно почав зображати сюжет так, як показував майстру: "вмикаю "Оце", чекаю поки не з’явиться "Оце", натискаю "Оце", вискакує "Оце", а "Оце" не загорається!"

У мене дія вийшла такою динамічною та експресивною, що я аж зареготав і обернувся до Дезийдерія Васильовича за співчуттям: "Ось бачите вуйку, я теж забуваю і маю погану пам'ять. Так що вам ще гріх нарікати".

Та Дезийдерій Васильович був зосередженим і напрочуд серйозним. Моя вистава справила на нього несподіване для мене враження. Він якось сухо і з помітною гіркотою мовив: "Це зовсім не те. Ти нічого не забуваєш, ти просто не знаєш, що воно таке. Ти не знаєш, як називаються твої дії". Вуйко замовк, я розгублено затих. Мене приголомшила та правда, яка відкрилася мені у словах вуйка.

Я ще довго з гіркотою розповідав йому про те, що боюся купувати ті прилади, у яких є пульти, бо це означатиме вивчення довжелезної інструкції. Що взагалі підозрюю, що люди вже читають не книжки, а лише ці буклети-настанови. А ще вони читають "оці" штучки, по яким поповнюють рахунки. А ще…

З гірким зітханням Дезийдерій Васильович припинив мій нескінчений перелік: "Ви вже не можете назвати те, що ви робите".

Я спускаюсь Перевалом. Настрій у мене псується. Я вкотре пригадую деталі нашої розмови і вони формують гіркий вислід: наше життя втратило назву, ми – цивілізація "Оце".

Банка з медом, яку передав вуйко Дезьо для Лесі, сильно б’є мене об коліно. Та я не відчув болю і тієї ж миті уявляю собі, як у вечірній мряці, серед мокрого лісу з Перевалу у долину над болотом дороги на висоті близько метра над землею спускається баночка з медом, а мене – немає: бо баночка з медом є, а я – "Оце" і назва у мене відсутня.

По спині побігли мурашки, і я відразу почув шум вітру та перші краплі дощу.

У Вижниці я сідаю в автобус на Чернівці, прилаштовую на колінах баночку з медом, слухаю розмови пасажирів по мобільних телефонах. Якась чудасія – баночка виявляється теплою. І я пригадую слова вуйка Дезя, які він мені сказав, коли передавав мед: "Навіщо ви вигадуєте нові машини, мобільні пристрої, комп’ютери, пишете і вчите інструкції до них, якщо при цьому забуваєте назви квітів?".

Аж ось, вже тут, у теплі автобусу, я раптом відчуваю, що у мене заболіли пальці, які на Перевалі розбив вітер ґудзиками розпанаханої куртки.

У кишені в мене задзвонив чи то телефон, чи то фотоапарат, чи то записник – "Оце". І я повертаюся до реальності.

Чи йду від неї?

Я поправляю баночку з медом і пригадую гірке зауваження вуйка щодо назв квітів та починаю розуміти, що трагедія сучасної цивілізації полягає в тому, що "задум людини" повстав проти "Задуму щодо людини".

Людина, яку "Бог створив подібною до себе, але дозволив їй бути собою" розірвала ці дві свої іпостасі і більше їх не координує. Це і складає глум нашого дня.

Ми перестаємо спілкуватися між собою, ми спілкуємось з пристроями. Як наслідок у таких взаєминах зникає Довіра. Яка може бути Довіра до телефону чи фотоапарату? Вона – сурогатна. А це вже незворотна втрата. Бо Довіра – це найцінніший актив людини і спільноти, завдяки якому вона перетворюється на суспільство. Довіра – це універсальна і вічна "валюта" людей. "Au" перетворюється на "золото" тільки пройшовши через горнило Довіри. Любов без Довіри – це контракт!

Є Сутність Бога, непізнавана для нас, і є наша уява про Сутність Бога, яка завжди обмежена і обтяжена вадами. Усі конфлікти щодо цього, які виникають між людьми, це суть конфлікти навколо вад нашої уяви про Сутність Бога. Але, тепер це не просто конфлікти між людьми, а і конфлікти з самою Сутністю Бога.

Велич Заповіді Христа в тому і полягає, що проголосивши Світ Любові, він вказав людству шлях, не просто, як уникнути конфліктів між собою, а як уникнути конфлікту з Сутністю Бога!

Автобус нарешті рушає. І коли мене перестає смикати з боку на бік, то я усвідомлюю, що не можу зрозуміти, хто ж рухається: я в автобусі, чи дід, який стоїть на горбочку й на довгій вірьовці пасе в дощ корову.

"Оце" в моїй кишені затихає, і "моя вірьовка" з цивілізацією зникає. Та чи надовго? І чи зникає?

Так хто ж з нас рухається і куди?

powered by lun.ua