Чи залежить "успішність" системи вищої освіти від рівня державного фінансування?

25
3 жовтня 2013

Останнім часом, як у засобах масової інформації, так і в наукових працях ми часто натрапляємо на рейтинги університетів світу, серед яких найпопулярнішим вважається Академічний рейтинг університетів світу, що складає Шанхайський університет Цзяо Тун.

Лідером за кількістю університетів у цьому рейтингу є США, потім ідуть Великобританія та Німеччина. Українських вишів у цьому рейтингу немає. Слід відзначити, що за результатами іншого рейтингу – QS World University Rankings 2013/2014 – Київський національний університет імені Тараса Шевченка увійшов до топ-500 кращих вищих навчальних закладів світу у категорії 441– 450.

Мабуть, у тому числі й через це, одним з індикаторів успішності реформи вищої освіти в програмі економічних реформ було обрано потрапляння українських вишів до світових рейтингів.

Можливо, що це не найвдаліший показник успішності для українських реалій. Адже спочатку потрібно звернути увагу на те, на основі чого ці рейтинги розраховуються.

Перш за все, це кількість випускників-лауреатів та викладачів-лауреатів Нобелівської і/або Філдсівської премій; статей, що їх опубліковано випускниками чи викладачами у провідних світових наукових журналах; індексу цитувань у провідних журналах світу.

Українські викладачі мало друкуються навіть в українських або російських наукових журналах, не кажучи вже про світові. Викладачі рідко мають можливість приділити час науковим дослідженням і публікаціям. В університетах Європи та США однією з умов контракту викладача є обов'язкові щорічні публікації у провідних світових журналах відповідного профілю. В Україні публікації заохочуються, але їхня відсутність не може бути підставою для звільнення.

Проте і у нас є певні позитивні зрушення в цьому напрямі.

Наприкінці 2012 року Міносвіти видало накази, згідно з якими з 1 вересня 2013 року для захисту кандидатської або докторської дисертації потрібно мати кілька публікацій у закордонних або українських наукових журналах, що входять до міжнародних наукометричних баз даних. Також позитивним сигналом є підписання в травні 2013 року декларації про співпрацю зі світовим постачальником наукової інформації Elsevier, згідно з якою українські виші отримають доступ до контенту Elsevier, а українські наукові видання зможуть подаватися на експертизу щодо включення їх до цієї бази даних.

Проблемою залишається не володіння англійською мовою на належному рівні, для того щоб користуватися міжнародними науковими інформаційними базами, а також публікуватися в журналах, що входять до цих баз.

Тому було б розумно популяризувати серед випускників і викладачів вишів написання кандидатських і докторських дисертацій англійською мовою. Крім того, потрібно популяризувати й наукові дослідження з наступними публікаціями не лише для захисту дисертацій, але й для подальшої викладацької роботи у виші, як це відбувається в закордонних університетах.

Таблиця 1. Кількість університетів у top–500 ARWU-2012 за країнами

№ у рейтингу

Країна

Кількість університетів у топ– 500

(ARWU 2012)

1

США

150

2

Великобританія

38

3

Німеччина

37

4

Китай

28

5

Канада

22

6

Японія

21

7

Франція

20

8

Італія

20

9

Австралія

19

10

Нідерланди

13

11

Швеція

11

12

Іспанія

11

13

Південна Корея

10

14

Тайвань

9

15

Швейцарія

7

16

Бельгія

7

17

Австрія

7

18

Ізраїль

6

19

Бразилія

6

20

Фінляндія

5

21

Гонконг

5

22

Нова Зеландія

5

23

Данія

4

24

Норвегія

4

25

Саудівська Аравія

3

26

Південна Африка

3

27

Португалія

3

28

Ірландія

3

29

Сінгапур

2

30

Греція

2

31

Чилі

2

32

Росія

2

33

Польща

2

34

Угорщина

2

35

Мексика

1

36

Аргентина

1

37

Чехія

1

38

Індія

1

39

Іран

1

40

Єгипет

1

41

Туреччина

1

42

Сербія

1

43

Словенія

1

44

Малайзія

1

45

Хорватія

1

Джерело: Академічний рейтинг університетів світу (ARWU) 2012

Міжнародні рейтинги вишів – це своєрідна приблизна оцінка рейтингу систем вищої освіти. Тому досить цікавим є питання: чи існує залежність між присутністю університетів у світових рейтингах і рівнем державного фінансування вищої освіти?

Статистичний аналіз показує – так, існує.

Як видно з діаграми 1, зі збільшенням витрат на освіту зростає кількість університетів на душу населення у світових топ-500 рейтингах. Для цілей аналізу береться не абсолютна кількість університетів певної країни, які потрапили у топ-500, а відносний показник – кількість університетів на душу населення, на діаграмі на мільйон населення. Це зроблено для того, щоб можна було порівнювати країни з різною кількістю населення.

Діаграма 1. Аналіз залежності кількості університетів у топ-500, на 1 мільйон населення, від державних витрат на вищу освіту

 

Джерело: розрахунки CASE Ukraine на основі даних Eurostat, OECD Factbook 2013, Академічний рейтинг університетів світу (ARWU 2012)

Як показує діаграма, скандинавські країни, а також Швейцарія, Нова Зеландія та Австралія – лідери за кількістю університетів у топ-500 на душу населення.

США, хоча й лідирують у топ-500 ARWU рейтингу в абсолютних величинах, проте у відносних величинах – університети на душу населення – знаходяться десь посередині. Варто нагадати, що скандинавські країни – Норвегія, Швеція, Фінляндія, Данія – також лідирують у ЄС за рівнем державних витрат на вищу освіту у % ВВП. Від 2% до 2,4% ВВП вони щорічно витрачають на вищу освіту.

Україна витрачає на вищу освіту 2% ВВП державних коштів щороку. Але ж серед "рейтингових" країн нас немає. Чому?

Для України основна проблема полягає не в недостатності фінансування вищої освіти, а в ефективності розподілу та використання цих засобів. Тобто, питання в тому як розподіляються і куди направляються гроші?

Розподіл державних коштів до недавнього часу відбувався практично в ручному режимі, на основі непрозорої схеми перемовин та індивідуальних домовленостей з університетами.

Нещодавно цю модель було дещо модернізовано: з'явилася конкурсна комісія, яка буде приймати рішення на конкурсній основі. По суті ж, цей закон змінив не так багато – зрештою, рішення про те, скільки бюджетних місць виділити тому чи іншому вишу тепер приймається не однією особою, а конкурсною комісією.

Не менш важливо, наскільки ефективно ці кошти витрачаються університетами.

Саме тут існують значні обмеження у вигляді нормативів, встановлених державою. Просто кажучи, держава вважає, що їй краще знати, скільки і на що університетам потрібно витрачати грошей.

Для підвищення ефективності використання бюджетних коштів Україні слід перейти від застарілої системи нормативів до нової моделі, яка б характеризувалася збалансованістю між наданням більшої фінансової автономії та контролем над витратами вишів.

Зрештою, виші повинні самі визначати структуру власних витрат, тобто вирішувати, на що і в яких пропорціях їм витрачати гроші.

Ірина Орлова, CASE Україна, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua