Вибірковий гуманізм, або Про інфантофобію

26
7 жовтня 2013

Два роки тому "Українська правда. Життя" опублікувала чудову колонку Нани Куликової під назвою "Материнство сьогодні. Чому це проблема усіх нас?". Логічним продовженням теми мала би стати стаття "Дитинство сьогодні. Чому це проблема усіх нас?".

Сподіваюся, хтось із фахівців – дитячих психологів, педагогів, соціологів – таки напише цей важливий текст, і бажано не один. Затерті фрази типу: "Діти – наше майбутнє!" або "Діти – квіти життя" – вже давно нікого не зачіпають.

Діти – повноцінні члени суспільства, які мають свої права і свободи, зокрема, право бути прийнятими цим суспільством (не знаю, чи таке право зафіксоване в нормативно-правових актах). Свої міркування про суспільну підтримку материнства Нана Куликова завершує такими словами:

"Якби суспільне ставлення до материнства було більш доброзичливим і толерантним мамам, яким менше поталанило з підтримкою партнера і сім'ї, було б легше бути добрими мамами для своїх дітей. А в їх дітей було б більше шансів бути щасливими і, відповідно, більш турботливими і співчутливими до інших людей. Ми б усі від цього виграли".

Це дуже важлива теза не тільки для батьків, а й для тих, хто свідомо вибрав не мати дітей (їх ще називають чайлдфрі (childfree)). Тут якраз ідеться не про альтруїстичне ставлення до чужих нащадків, а про піклування про себе: адже ми всі хочемо жити серед людей, які адекватно поводяться у громадських місцях та ще й виявляють небайдужість у ситуації, коли незнайомець потребує допомоги.

На жаль, не всі такі далекоглядні й здатні розгледіти свою вигоду в позитивному ставленні до дітей. Ба більше, освічені люди, які, наприклад,  декларують свою підтримку й захист прав ЛГБТ, виявляють нетерпимість до іншої меншини – людей, віком до 16 років. Мовляв, і в опері від них спасу немає, і в громадському транспорті. Просто жах!

Сама не люблю, якщо на театральну виставу зганяють цілий шкільний клас, який заважає не лише іншим глядачам, але й акторам. Та й користі самим дітям від цієї вистави немає. Так само неприємно чути плач немовляти на концерті органної музики. Але кашель дорослого не менше заважає насолоджуватись кантатою Баха.

Не йдеться про ситуації примусу (як-от шкільні екскурсії) чи неадекватного поводження батьків (приклад – брати з собою маленьку дитину на рок-концерт чи, ще гірше, у стрип-бар).

Мова йде про цілком стандартні ситуації, коли дитина дістає задоволення від, скажімо, відвідання музею. Або ж коли батьки не мають із ким лишити своє трирічне маля, а сходити на концерт класичної музики вони вже давно мріяли, та й дитині ця музика подобається. Про громадський транспорт, магазини, супермаркети, поліклініки та інші громадські місця взагалі мовчу. Бо якщо, за логікою чайлдфрішників, їх не можна відвідувати з дітьми, тоді треба замкнутися до повноліття дитини вдома.

Звісно, в ідеалі дитина має вміти відповідно поводитись. Та це вже не проблема дітей, а питання загальної культури населення нашої країни. Якщо побутове хамство стало чимось звичним у нашому повсякденному житті, то чого чекати від дітей? Адже вони копіюють поведінку батьків та інших дорослих. Додайте до цього незрілу дитячу психіку, схильність до істерик у певному віці, епатажну поведінку як захисну реакцію – і матимете enfant terrible у прямому значенні слова.

Як же поводяться сторонні люди, коли чужа дитина вередує чи поводиться не зовсім прийнятно? Часто, якщо дитина маленька, погрожують забрати її у мами/тата або лякають Бабаєм чи міліцією. Дуже "помічна" тактика! Або ж накидаються на батьків: як ви виховуєте дитину??? Чи самі беруться виховувати. Опинившись під тиском чужого осуду, мами нерідко починають публічно вичитувати дитину чи, ще гірше, бити. Мовляв, дивіться, я ж намагаюся якось вплинути на це чортеня. А "чортеня" просто таким чином виплескує стресову ситуацію.

Думаю, ви неодноразово були свідками таких ситуацій. В результаті – ображена дитина, яку замість зрозуміти, привселюдно вилаяли, ковтає сльози й обіцяє собі, що не дасть себе принижувати. Це за умови, що вона в тому віці, коли може усвідомити, що з нею сталося.

Малюки ж часто втрачають віру в те, що їх люблять найрідніші люди – мама й тато. Звісно, вони не будуть доброзичливо ставитися до незнайомців у майбутньому. Бо це вже було би схоже на мазохізм. Що далі? Такий ж непривітний й часто хамський суспільний простір, який маємо нині.

Нетолерантне ставлення до іншого – свідчення низької загальної культури людини. Прикладом можна назвати гомофобію.

Іншим прикладом нетолерантності є інфантофобія – нетерпимість до дітей, до їх присутності в громадському просторі. Той факт, що про неї говорять значно менше, не означає, що її не існує. Проте наслідки цієї фобії можуть бути не менш серйозні за наслідки нетолерантності стосовно ЛГБТ.

powered by lun.ua