…Януковича в собі

25
26 грудня 2013

"…Політика – це дуже делікатна структура. Людству треба було багато тисячоліть, щоб навчитися політики, бо традиційно, коли люди сперечаються, один із них бере камінь чи якусь іншу річ і вбиває свого дискутанта. А в політиці люди кажуть: "Ми будемо між собою сперечатися, вести дискусію".

Роман Шпорлюк. "Роздуми й рефлексії історика про сучасну Україну", 1992

Це триває вже не перший тиждень. Здебільшого у динаміках радіоприймача на кухні, або ж на екрані монітору – в Інтернеті. Два дні і одну ніч – безпосередньо на Майдані. Іще дві ночі у автобусі.

Як ось вже дорогою до Львова, коли нас одна за одною почали наздоганяти звістки про те, що "нашого намету вже немає", але барикада з боку Інститутської ще тримається.

Про наступ "Беркуту" ми вперше почули, щойно проминувши Житомир, а на околицях Бродів двоє чоловіків усе ж таки не витримали, вийшли та рушили назад до столиці.

Проте, у будь-якому разі, де б не перебувало твоє тіло, це завше відбувається у твоїй голові. А отже й міркувати починаєш відповідними категоріями.

Інтернет "зависає" – "глушать". Зачинено магазин, установу – "заміновано".

Кличуть на пиво – "провокація". Грубі й агресивні люди асоціюються зі спецпризначенцями, тоді як інші – із певними політиками. І насамперед, зрозуміло, із "найпевнішим" – із Януковичем.

Я є далеким від політики. Психології – навмисне і за підручниками – також не вивчав. І все ж таки, не можна не помітити принаймні двох, аж надто вже виопуклених кричущих(!) рис психологічного портрету цього діяча: надмірного страху та браку здатності до компромісу.

Про гелікоптер і Межигір’я у контексті нижче викладеного не йтиметься. Не йтиметься ані про стратегію й тактику інтеграційних процесів у таємничих напрямках.

Лишень про страх та безпорадність президента держави у веденні переговорів. Тому що саме через перший, здається, постраждали й зникли безвісти люди на Майдані у ніч проти 30 листопада. І розпочався новий – хронологічно, але й якісно, виток протесту. Через друге, – протистояння триває досі. Людей просто неба і влади в кабінетах.

Найважчим з усіх, особисто для мене, досі був тиждень від тієї страшної ночі початкуючі і до мого, нарешті, виїзду до Києва – тихого сніжного вечора у суботу, 7 грудня.

Найважчим не тому, що у вівторок, 3-ого, опозиція у Верховній Раді не змогла відправити у відставку уряд Азарова; а Яценюк повів мітингуючих до Адміністрації президента, президента у якій вже не було – вилетів у Пекін, ну не вже я, безробітний поет на кухні є інформаційно краще обізнаним, аніж лідер парламентської фракції й політичної сили?!.

Але ні. Найважчими вони були тому, що усі ці дні не припинялося дійсно важке, й не менш виснажливе протистояння поміж мною і моєю дружиною.

Я стверджував, що сидіти вдома не сила. Жінка відповідала: "Коли що-небудь станеться з тобою, загинемо ми всі". Буквально, так ось і казала, маючи на увазі нашу маленьку сім’ю з трьох чоловік.

Її аргументація при цьому спиралася переважно на проблеми з опорно-руховим, властиво, апаратом, що їх я маю, і які унеможливили б мою втечу із перешкодами, у разі повторної каральної акції отих хлопців у синіх камуфляжах.

Цікаво, до речі, – а колір строїв дизайнерами одразу враховувався: для маскування у синіх передсвітанкових, або ж й у вечірніх сутінках (?!).

Жінка вказувала також на безліч не зроблених у хаті справ; а я перемикав радіостанції – з "Ери" на "Русское радио": "всьо будєт харашо!".

Не хочеш, мовляв, мене відпустити – немає чого й слухати прогресивних.

У п’ятницю зателефонував до друга, – дружина переконувала, що він удома: що він би не поїхав стояти на Майдані та гуляти Києвом, тому що це мало ефективно. Це був її останній, відчайдушний довід. Друг був у Києві від минулої п’ятниці.

Ввечері ми дивилися "Пропалу грамоту" Івченка. А от читати Стороженка, оповідками якого захопився був напередодні, я вже не зміг.

І наступного дня ми домовилися. Звісно, висловлюючись політично, я вчинив тиск на свою дружину. Я чинив його цілий тиждень, і, зокрема, того дня, у суботу – виявом остаточної рішучості.

Але протягом тижня я виконав також і ряд жінчиних вимог: ми звільнили місце для масляного обігрівача у сінях; я відмив усі кахельні стіни із закутками у ванній кімнаті; нарешті тієї ж суботи отримав свою пенсію, стосовно затримки якої були побоювання.

Відтак, ми домовились. Зміст угоди полягав у тому, що я одягну інші, тепліші черевики; дивитимусь на "Беркут" виключно звіддаля; а у вівторок ввечері виїздитиму з Києва до Львова.

Ми домовилися – і я поїхав. І хоча щодо власної жінки я є, поза сумнівом, цілковито заанґажованим, ба навіть більше – корумпованим, моя дружина продемонструвала – вона не Янукович!

Тим більше, що Пенелопі завжди незрівнянно важче, незалежно від того, скільки років триматиметься Троя, скільки би часу не мориплавив Одисей.

Дорогою до Львова, рівно як і дорогою до Києва, автобус заспівав. Але люди помучені, тому вже не весь, а тільки частина – позаду салону. Проспівали одну пісню – я, наприклад, іще й долучитися не встиг, – коли один чоловік зчинив галас: мовляв, поспівали трохи, а тепер давайте спати, бо ж комусь – а це, себто, йому, – взавтра на роботу.

Зрозуміло, що співаюча більшість у цій частині автобусу не погодилася: не можеш спати коли гамірно, нічого було й на революцію їхати. Але перемовини були. Тим більше, що сторони знаходилися у одному замкненому просторі, у "єдиному правовому полі", поза межами якого тільки мороз й засніжені древлянські ліси.

Спершу, щоправда, неконструктивні – просто сварилися. Сварилися і розпалювалися усе більше, – просто дивовижно, наскільки легко спалахують такі ось побутові конфлікти мало не на голому місці.

Аж раптом з передньої частини салону прийшов чоловік – високий, широкий і добрий! – і запропонував бажаючому спати помінятися місцями: автобус великий і там, спереду, співів не чути.

Пропозицію зустріли оплесками! Але не всі… Переговори тривали. Іще хвилин десять. Чому? Я ж бо кажу, що посібників з психології не читав. Проте припускаю: тому що погодитися на думку того чоловіка, що йому взавтра на роботу, означало би визнати власну поразку.

Тому що укладання компромісу – це вияв слабкості. Сильні бо угод не укладають, – вони диктують умови. Це психологія варварів, яким одна дорога – до Валгали, підлітків та кримінального світу.

Цікаво, однак, що чоловік у автобусі не був схожим ані на юнака, ані на вікінга, ані на злочинця. Між іншим, як і Янукович. Він пішов. Пішов під тиском громадськості.

А вдома чекала задавнена проблема. Сусід у мене ґанза-репер – так воно тепер зветься. Це, тобто, коли слухають російський реп на тему "мусоров" і вулиць; рухи від цього та від паління коноплі стають чи то більш плавними, а чи то просто загальмованими; а проте розмовляють й надалі суржиком фєні із матом, зодягаються у спортивний одяг та купкуються з "братвою" "на районі".

Щодо музики, ритмів – реп також є лишень основним жанром, перемежованим "старим добрим" "блатняком" – "за осєнь в лагєрях", танцювальною і звичайною попсою.

Звідки така обізнаність? А звідтіль, що слухати усю цю музику (ритми!) належиться в них доконче голосно, із натиском на баси. У відповідності до традицій Гарлему. А цей хлопець, він усе ж таки мій сусід…

Музику він слухає не щодня. Лишень 2-3 на кожних два-три тижні. Але коли вже слухає, робить це із надзвичайною наполегливістю, – від 3-4 до 8-10 годин поспіль. А відколи минулої осені, дорогою із гуртового ринку у Хмельницькому загинула його мати, – також і ввечері, а буває, що й вночі.

Як загинула його мати? У їх машину своєю влетіли п’яні ґанза-репери…

Не те щоби з мене був добрий дипломат, а проте поговорити із хлопцем – на тему музичних смаків та руйнівної дії низькочастотного звуку – намагався. П’ять разів, мало не місія Кокса-Кваснєвського!

Останнього разу, всупереч моїм побажанням, до цих перемовин долучалася й дружина. І все ж таки, тільки у поточному році ми слухали суворі афро-американські (усе, як бачите, в межах політ-коректності!) й на мій День народження – 11 серпня, і на День народження жінки – 29 жовтня, і на Уродини сина – 1 грудня.

А тому цієї суботи, зачекавши іще для певності до першої години ночі, я із сусідом більше не вітався. Я вдався до силового сценарію. Звісна річ, пробував застосувати силу й він.

Тим більше, що й був не сам, – до хлопця саме завітали два дружні підрозділи "Беркуту" – двоє інших ґанза-реперів: музику послухати, поспілкуватися.

Отож і мене зачепило. Але не сильно. Тому що "міліція", загалом, була "із народом". Тому що розуміла чудово, хто є неправий. Різно буває.

Цікаво також, що міліції чинної, міліції, скажімо так, у погонах, не викликав ніхто: ані я – до, ані вони – після.

У зв’язку із Майданом, нарешті, я по новому усвідомив слова Шпорлюка, винесені в епіграф, – на Майдані мені привідкрилася політична природа нації. Адже не так вже й багато людей на Землі – на цілій, себто, нашій планеті – які би були, або є для мене близькими, із якими я почуваю спільність.

А точніше, їх є настільки мало, що мені однаково чужими залишаються обидві колективні ідеології – і комунізму, і націоналізму. Аж ось, із сотнями тисяч і мільйонами дуже різних українців мене об’єднала необхідність: в нас виникла конечна і спільна потреба вийти на вулицю й тим засвідчити, що Україна – це ми, а не купка перестрашених і нездатних домовлятися можновладців.

І між нами є безліч суперечностей: від побутової культури й до поглядів на релігію. Але й нація – це не самозакоханий у спільну "героїчну історію", пишний "великими предками" та міцний гаслами натовп. Нація – це не що інше, як громадянська позиція і домовленість.



powered by lun.ua