Прості схеми кохання

135
14 лютого 2014

Так, нам часто здається, що це непросто – вміти кохати! Що це – справжнє мистецтво, дароване нам Богом. Однак кохання – це ще й відносини, які підпорядковуються цілком певним психологічним законам.

І якщо ми й справді часто не розуміємо, чому закохуємося і хто нам насправді подобається, то принаймі спробувати передбачити, як будуть розвиватися наші стосунки – можемо.

Однак перш за все треба зауважити, що не завжди кохання буває рівноцінним, що часто хтось один любить більше, ніж другий. І це не завжди погано, нерідко ми самі обираємо собі якийсь подібний варіант любові тільки тому, що так нам зручніше:

 

От, наприклад, коли любиш не ти, а тебе, це справді вигідно – бо тоді ти отримуєш щось не прикладаючи для цього зовсім ніяких зусиль. Тоді ти можеш легко маніпулювати закоханою в тебе людиною, отримувати від неї якісь незначні послуги чи компліменти або й відверто її використовувати.

В таких стосунках часто кохаються дівчата-підлітки, так вони здобувають необхідний їм досвід та підвищують власну самооцінку. Дуже часто навіть не задумуючись над тим, що роблять комусь боляче.

І ще би нічого, але не завжди нас люблять ті, хто подобається нам самим. Тому таке кохання, попри всю свою зовнішню привабливість, часто має і свої неприємні сторони – хлопець, що нав’язливо переслідує дівчину, втручається в її життя і "відбиває" усіх її залицяльників.

Чи навпаки – дівчина, що намагаючись приворожити симпатичного їй чоловіка, плете навколо нього такі інтриги, що руйнують усе його особисте життя. Тож не завжди кохання – це благо, іноді воно й справді – більше схоже на прокляття. Можливо саме тоді нам починає здаватися, що краще вже любити самому?

 

Бо тоді, коли любиш сам, ти віриш, що зможеш розлюбити, як тільки сам цього захочеш. А тому мовби зберігаєш владу над ситуацією. А ще – нікому, здається, нічого не винен. Хоча з іншого боку – це може бути й класичним прикладом нещасного кохання – коли віддаєш себе іншій людині, а вона того не приймає! Коли відкриваєш своє серце, а натомість не отримуєш нічого.

Тому, як би ми себе не заспокоювали, але по великому рахунку завжди знаємо, що справжнє кохання повинно бути взаємним. Адже якщо кохання – це відносини, то в ньому неодмінно повинні бути задіяні двоє, так?

Тож ідеальним коханням ми схильні вважати такі взаємини, коли парі добре разом, коли вони бачать в іншому щось неповторне, коли закохані, захоплені один одним, невідривно дивляться на себе.

Так, це красиво й інтригуюче. І дуже романтично – зовсім як у Ромео і Джульєтти. От тільки їхня історія, на жаль, закінчилась трагічно. Сталося це, можливо, ще й тому, що таке кохання:

 

– насправді дуже часто є різновидом звичайної самозакоханості. Мовою психотерапії – "нарцисизму", хай там і розділеного на двох.

А тому навіть без тієї невеселої розв’язки, що у п’єсі Шекспіра, такі відносини нерідко з часом все-одно вичерпують себе, програють повсякденності – людям стає скучно, вони більше не бачать в іншому нічого неповторного. Часом навіть не можуть згадати, що їм так сильно подобалося раніше...

Так, знаючі люди глибокодумно скажуть, що справжнє кохання не в тому, щоб дивитися один одному в вічі, а в тому, щоб дивитися в одному напрямку. Тому виникає тоді, коли люди не просто захоплені один одним, але й мають ще й якісь інші спільні цілі чи інтереси. Так, це правда – таке кохання стійкіше. А тому й часто довговічніше:

 

Але насправді й це ще не ідеальний варіант – спільні цілі з часом можуть втрачатися, а захоплення змінюватись. Тому й немає, по великому рахунку, нічого поганого в тому, що кожен з нас від самого початку буде мати ще й якісь власні інтереси, буде залишатися відкритим до світу:

 

Тож не треба боятися кохання. Треба просто розуміти власні інтереси і те, як вони впливають на наші відносини – щоб знати, куди перетікає наша енергія і як саме вона формує усе наше життя. Бо ж нерідко буває так, що наші стосунки знищують наші творчі здібності (ну як тут не пригадати Вітні Хьюстон?), або навпаки – наші захоплення руйнують взаємини з дорогою нам людиною.

Однак, на жаль (чи на щастя), не завжди кохання вкладається навіть в ці простенькі схеми. Щось подібне стається лише тоді, коли відносини вже сформовані. Але часто кохання зупиняється раніше, на грані чогось невимовленого, завмирає на межі невисловлених слів і нереалізованих нами бажань.

Це не випадково – те, що ми так і не сказали, нам легше змінювати.

Тому на стадії побудови стосунків ми так панічно намагаємося зберегти усі ці недоречності – щоб мати шанс весь час щось міняти, щоб весь час будувати щось нове. І все би нічого, от тільки сказати щось погане нам завжди чомусь легше, ніж хороше.

Тому невисловленими зазвичай залишаються якраз слова хороші й потрібні. І якщо інша сторона постійно ображається, не розуміє чи уникає Вас – то можливо вся справа в тому, що Ви просто ніколи не говорили йому (їй) нічого хорошого, бо думали що це й так зрозуміло? Чи тому, що боялися? Або через те, що не вміли інакше?

А ще нерідко в коханні ми боїмося сказати комусь щось приємне, щоб не подати цим йому якоїсь надмірної надії. Боїмося, що він не так щось зрозуміє, забагато собі подумає! І через це ми попадемо в якусь певну залежність від сказаних нами же слів.

Але насправді завжди є можливість сказати іншій людині щось так, щоб це було приємно, не обіцяючи притому їй надто багатого.

Тож говоріть компліменти, не бійтеся – навіть мужчини їх люблять! А то раптом іншої можливості зробити це в Вас вже не буде? Наприклад – через Ваші ж власні обмеження і застороги, які Ви так старанно вибудовували увесь цей час?

Тож навіть якщо кохання й справді мистецтво, то відповідальності за розвиток наших взаємин це з нас все-одно не знімає. Точно так само, як не позбавляє нас права і волі творити їх такими, як ми самі того хочемо.

Тож живіть і кохайте, одружуйтеся чи залишайтеся вільними. Але в будь-якому разі – не бійтеся залишатися творчими людьми, розвиватися самостійно. Хай щастить!

powered by lun.ua