Економічний бойкот культурі

Усі ми відчуваємо зараз велику розгубленість. І не лише тому, що замість ейфорії перемоги на очі постійно навертаються сльози. Застигаєш перед монітором у супермаркеті, де показують обличчя з Небесної Сотні, мимоволі дослухаєшся до розмови двох підлітків, які курять за школою і обговорюють останні рішення Верховної Ради, ловиш обурені інтонації продавчині в кіоску, яка вимагає від сусідки провести негайну люстрацію.

Розгубленість відчувається ще і тому, що усі ми помічаємо, як із колективу однодумців, охопленого конструктивною і солідарною діяльністю, поволі, але неухильно повертаємося назад, до розсварених мініспільнот, яким чвари і непорозуміння заважають співпрацювати.

Так трапляється завжди, коли зникає спільний ворог, його місце хтось повинен зайняти. Наразі таким "ворогом" залишається наш недолугий політикум, який ніяк не хоче змиритися з фактом, що цього разу не вдасться використати революцію для чергової зміни облич при владі, а доведеться таки міняти методи роботи.

– Та я, Марусю, навіть не знаю, шо тобі сказати, якшо чесно, – глибокодумно заявляє одна продавчиня львівського вуличного секонд-хенду іншій. – Клічко, він, такий з себе нічо, симпатичний, але говоре ледь-ледь. Тєжко слухати

– То нічого, – відповідає їй сусідка. – Він сі навчит. Я колись на дріжжовій фабриці робила. Там теж такі зелені пацани приходили. Але потім нічо, привикли, людьми стали.

– Та, думаю, президентом він не дасть ради, – продовжувала вболівати перша. – Йому би якусь таку посаду, як англійській королеві, шоб ніц не робити, тіко красиво сі всміхати. Тоді б він точно дав си ради. Міністром культури чи шо.

– Та там і ти б дала си ради, – зауважила сусідка.

Культура, освіта, наука, мова – це те, що ми звикли вважати маргінальним. Ось і зараз, з нагоди відміни закону про регіональний статус російської мови відразу ж почулися голоси про те, що це "не на часі", що слід було почекати, поки вирішаться "більш нагальні" питання.

Зрозуміло, що більш нагальні, більш важливі і взагалі пріоритетніші питання завжди будуть і ніколи остаточно не вирішаться. Тож існує небезпека, що черга до "маргінальних" справ взагалі ніколи не дійде.

Але чи не настав час нарешті зняти статус маргінальності з власної культури, мови, освіти? Бо якщо цього не зробити, то нам таки доведеться повірити, що можна бути справжнім професіоналом, навіть якщо не знаєш, як правильно пишеться це слово.

Саме це нам, зрештою, протягом останніх років і намагалася довести влада.

Цей підхід залишився нам ще зі старорежимного принципу розподілу міністерських портфелів, коли жорстока конкурентна боротьба велася за "важливі" міністерства, а різну "гуманітарку" можна було віддати кому-небудь, бо ж яка з неї користь.

Навіть Януковичеві було не шкода запропонувати Кличкові посаду віце-прем’єра з гуманітарних питань у ході так званих "переговорів" із опозицією.

Як і личить усьому маргінальному, культура фінансується за залишковим принципом. Але і ці залишки досі були призначені не для всіх, а виключно "для своїх", придворних, довірених зі сфери офіційної культури, бо лише там державні посади, нагороди, премії вважаються визнанням.

Натомість поза офіційною культурою усі ці відзнаки та привілеї радше ганебні, ніж почесні. Вони і надаються зазвичай не за видатні досягнення, а просто "по знайомству", тож відзначення нікому не відомих митців давно перестало дивувати та обурювати громадськість.

Сплеск зацікавлення до державних відзнак з’являється лише тоді, коли "випадково" нагороджені виявляються справді цікавими або хоча би достатньо відомими митцями. І тоді дискусії ведуться щодо "моральності" отримання ними таких відзнак.

А найбільше захоплення викликають ті, хто гордо відмовився, наприклад, від Шевченківської премії.

Ми уже так звикли до цього, що навіть не відчуваємо, наскільки це суперечливо – адже за такою логікою тепер жодна порядна людина не мала би погоджуватися зайняти навіки дискредитовану посаду, скажімо, президента України.

У такому ставленні до "заплямованих" відзнак чітко виражається пасивність і безсилля людей, які усвідомлюють свою маргінальність і змирилися з неможливістю змінити щось у системі, тож замість засуджувати несправедливо відзначених, ми засуджуємо тих, кого відзначити якраз є за що, а це дає можливість продовжувати ганебну практику творення офіційної псевдокультури.

Ще більш маргінальним є статус неофіційної культури. Вона здебільшого не має шансів на отримання державного фінансування, тому може розраховувати лише на кошти приватних фундацій.

На відміну від бюджетних організацій, тут здебільшого панує прозорий підхід до фінансування проектів, які відбираються на конкурсній основі. Такі фундації переважно працюють за зразками західних інституцій, їх в Україні наразі лише кілька, кошти дуже обмежені, конкуренція проектів надзвичайно висока, тож велика кількість гарних ідей так і не реалізується через брак фінансів.

Але громадськість турбує не це. Дискусії ведуться не довкола того, як збільшити кількість приватних фундацій чи правильніше перерозподілити бюджетні кошти, а знову довкола моральних питань. Адже належать ці приватні фундації олігархам, а отже, не личить використовувати їхні "брудні" гроші на потреби культури. І знову маємо химерну моральну дилему – ми заздалегідь змирилися з тим, що завадити незаконному здобуванню "брудних" грошей олігархами ми не здатні, тож давайте покараємо хоч когось – тобто самі себе, адже це ми в першу чергу постраждаємо через брак культурних подій.

Аби не викликати морального осуду громадськості, ідеальний митець мав би взагалі якось обходитися без фінансування. Адже використовуючи бюджетні гроші, він ризикує отримати тавро представника офіційної культури, а вигравши грант приватної фундації, неминуче забруднить свою репутацію дотичністю до "брудних" грошей олігархів. Третього не дано, до більшості європейських "культурних" грантодавців українці звертатися не мають змоги через законодавчі обмеження.

Таким чином культурі в Україні проголошено відразу подвійний економічний бойкот – як державні, так і приватні можливості фінансування виявляються "нечистими", морально заплямованими.

Кому шкодить цей бойкот, окрім самої культури та її споживачів? Здається, нікому. Тож, можливо, настав час назвати речі своїми іменами і просто відлучити від державного фінансування усю так звану "офіційну" культуру, відверто визнавши її кічем і несмаком, а натомість розподіляти кошти між справді цікавими проектами на конкурсній основі, призначивши на відповідні посади досвідчених арт-менеджерів.

І в журі державних премій призначити нарешті не "заслужених" та "авторитетних" чи "по знайомству", а активних публіцистів та мистецтвознавців, чиї критичні та аналітичні публікації у пресі дають їм відповідну обізнаність та можливість адекватної оцінки.

Ну а що "брудні" гроші не повинні функціонувати у державі, то хто б тут заперечував. Але навряд чи боротьба з цим є завданням митців, для цього ми маємо правоохоронні органи. Тому давайте оголошувати наступні економічно-моральні бойкоти тим, хто справді цього заслуговує, а не собі і своїй культурі.