PostRevolution

12
10 березня 2014

Якими ми станемо, коли це все закінчиться?

Коли рясні весняні дощі змиють червоні плями крові на Інститутській.

Коли зарубцюються рани на тілах сотень постраждалих, а глибокі діри душевних втрат затягнуться сірою плівкою буденності.

Коли поховають усіх, хто не зміг вижити.

Коли чорні руїни профспілок зникнуть або стануть звичними декораціями Майдану Незалежності.

Коли палені шини та металеві бочки з вогнем залишаться тільки на відео.

Коли на Грушевського вистелять нову бруківку, а на Майдані демонтують "йолку".

Коли ми припинимо перераховувати гроші на рахунки постраждалих, бо їх, "постраждалих", стане так багато, як чорнобильців та дітей війни.

Коли винні будуть – або не будуть – покарані.

Коли очі втомляться плакати.

Коли турбота про хліб насущний стане головним клопотом нашого щоденного буття.

Коли приймемо втрати, позбудемось відповідальності й скинемо тягар провини.

Коли перестанемо відчувати біль.

Як ми зможемо жити після всіх цих жахіть, смертей і втрат, після розпачу, болю й зневіри, розгубленості, відчайдушних поривів, ейфорії, віри, страху, надії, жалю, нерозуміння й готовності "стояти до кінця"?..

Чи зможемо по-справжньому радіти, знаючи правду, безжурно сміятися, пам'ятаючи про біль, натхненно вірити в "світле майбутнє", усвідомлюючи ціну, яку заплатили сьогодні?..

Від кількох людей чула думку, що відставка Януковича не варта тих втрат. Їх можна було уникнути, якби сотники, представники Самооборони, Правого сектора та інші екіпіровані оборонці Майдану не залишили беззбройних людей наодинці із силовиками. Якби хлопці й чоловіки без нормальної амуніції й зброї не полізли на передову.

Не можу знайти раціонального пояснення діям одних і других. Пригадую таке: ще напередодні першої зачистки, коли ми із друзями ділилися враженнями від Майдану в Києві, моя подруга сказала, що Київ зможе підняти тільки кров. Її слова мене злякали – тоді, на початку революції ніхто не міг знати, у що вона виллється, навіть найменше кровопролиття здавалось чимось ненормальним, нереальним, неможливим у нашій державі.

Наступного дня це сталось. А потім повторилось кілька разів у значно більших масштабах, доки не осягло меж людського терпіння.

Львів, як і вся Західна Україна, добре пам'ятає часи УПА, підпільну боротьбу, вивезення в Сибір, табори, катування, смерті. Нам достатньо одного заклику – і народ виходить на вулиці, кидає роботу, навчання, усі справи і їде "боронити неньку". Ми любимо креатив, "гарну картинку" для преси. Завжди готові палко відстоювати свої ідеї, переконувати або звинувачувати опонентів.

Хоча, як виявилось, готові й до більшого. Бо так нас виховали. Так співається в тих піснях, які чули з дитинства. Так говорять наші поети-пророки. Такими були наші батьки, діди. Так чинили наші герої.

І це вже на рівні підсвідомості.

Я дуже сумнівалась, що Київ зможе піднятись. Він не пам'ятає крові. Він прагматичний, неоднорідний і для більшості мешканців чужий.

Що ж могло змусити жителів-заробітчан Києва "встати й вийти"?

Мабуть, забагато говорили нам про жертви на уроках літератури й історії. Занадто часто згадували про них на урочистих церемоніях, у буденних промовах, публічних виступах, політичних програмах і передвиборчих кампаніях. Вони стали об'єктом маніпуляцій і частково втратили своє первісне значення. Проте об'єднавча сила реальних жертв нікуди не зникла. Вони стали такою ж насущною потребою, як хліб і вода.

Тому мала бути кров, щоб люди повстали.

Тому мала бути кров, аби люди зупинились.

Не всі одразу сприйняли Майдан. Хтось не міг визначитися. Хтось не звертав уваги. Інші боялись. Дехто не прийняв його досі.

Майдан "проявив" людей такими, якими вони є. Знаю, небагато серед нас вольових особистостей, слабких людей назагал значно більше.

Вкотре, тепер уже остаточно, переконалася, на кого із друзів-знайомих можна розраховувати, а хто у важкий момент дбатиме лише про себе й власну вигоду. Хто поділяє мої цінності, розуміє з півслова, а хто намагається уникнути відповідальності, прикриваючись дурними відмазками. Не вистачало слів і сил їх переконувати, особливо коли сама розгублювалась й потребувала чиєїсь підтримки. Боляче було усвідомлювати, що немає кому захистити тебе й твоїх друзів. Хотілося бути в гурті й при ділі, аби відволіктись від тривожних думок, переживань.

Дякую тим, хто був зі мною всі ці три місяці. Хто підтримував і був поруч якщо не фізично, то принаймні думками. Хто відповідав на мої sms-ки о дванадцятій-першій ночі, хто будив мене дзвінками о третій ночі й шостій ранку, казав "дякую" і писав, що "все добре". Хто лікував поранених на Грушевського й не тільки, готував канапки й носив гарячий чай у Маріїнський парк. Хто відповідав на мої тривожні мейли й розвіював паніку.

Дякую тим, хто їздив до Києва, навіть коли було дуже страшно. Хто будував барикади й стояв у великі морози. Хто забезпечував життєдіяльність патріаршої криївки та інших революційних притулків, допомагав коштами, приймав додому й годував нас, активістів з інших міст. Хто, як і я, не спав ночами, а робив те, що міг для Майдану. Дякую тим, хто зберігав бойовий дух, віру й завзяття, коли в мене вони вичерпувались.

Тішуся, що серед моїх друзів та знайомих виявилось чимало сильних і мужніх чоловіків, здатних захистити свій народ і відстоювати його інтереси. Без вас було б дуже важко.

Сьогодні ми всі змінилися.

Чи зможемо жити так, як раніше? Маю на увазі ритм мирного життя...

Чи зможемо повернутися до "нормального життя"?.. А яке життя є нормальним, знаючи, що одному твоєму знайомому відірвало кисть, іншого поранило гранатою, а друзі твоїх друзів загинули?!..

Очевидно, що ні.

Багато хто очікує кардинальних змін у всіх сферах суспільного життя, у місті, країні. Зовнішніх змін, які б торкнулися його особисто. Мало хто розуміє, що впроваджувати ці зміни доведеться йому самому. Або із друзями. Шукати однодумців. Виступати проти несправедливості. Контролювати владу, висуваючи їй вимоги й будуючи мости довіри. Долати страх і недовіру між людьми. Відповідати за свої вчинки.

...15 лютого у Львові відбувся показ вистави театру діалогу "Ярмарка долі". Правильно мало б бути "Ярмарок долі", але пишу, як в оригіналі. За сюжетом дівчина шукала собі долю на ярмарку, але ніщо із запропонованого їй не підходило. Глядачі мали змогу вийти під час вистави на сцену й змінити хід подій, запропонувати свою ситуацію, персонажа, розв'язку тощо.

Було кілька спроб – еміграція як втеча від злої матері, радикальне правосуддя, гламурне життя – але жодна з них не стала прийнятною для аудиторії.

Що мене найбільше вразило й стривожило – ніхто не міг запропонувати адекватної долі для героїні. Фактично ніхто не знав, що їй робити далі...

Так само в житті. Ніхто не знав, що робити далі з Майданом, як будувати особисте й суспільне життя в країні.

У що це вилилось – знаємо з подій 18-20 лютого.

Тепер на деякі питання відповіді вже є. Ми точно знаємо, що не хочемо війни, убивств і крові.

Проте чимало інших досі залишаються без відповідей. Отже, маємо ще багато роботи попереду.

powered by lun.ua