Та сама Антігона

47
12 березня 2014

В Афінах говорили: "Вище всього в житті людському – закон, і неписаний закон – вищий писаного". В історії кожної спільноти настає час, коли закон не спрацьовує, не приносить миру й не вирішує суперечності, які виникають.

Ігноруючи емоції, почуття, та думки меншості, – демократія веде до зловживань владою й перетворюється в тиранію. Це спричиняє поляризацію суспільної поведінки, зміцнення ролей і зародження антагонізмів. Влада забуває, що перш за все її обов'язок – забезпечити рівні права й демократичні процедури.

На часі ми пожинаємо плоди політичної тиранії, за якої влада "мейнстріму" збільшується, а думка окремого індивідуума маргіналізується, знаходиться під пресом неважливості, у результаті чого втрачається будь-яка надія бути почутим. Це призводить до згасання сутності й індивідуальної відповідальності. Втрачається розуміння власної причетності до середовища й людина рубає сук, на якому сама сидить.

У результаті суспільство, за словами Юнга, складається з безликих людських істот із нерозвиненим почуттям відповідальності за власне самозбереження й моральності того, що відбувається навколо них.

Афінський філософ Софокл у своїй драмі "Антігона" застерігає правителів не йти проти неписаних законів.

Підвищення дисципліни й більш суворе застосування правил ніколи не збільшує взаєморозуміння й не призводить до вирішення конфліктів. Швидше, таким чином конфлікт може переходити із зовнішнього – коли жорсткі санкції не залишають жодного шансу – у внутрішній, що набагато складніший за своїм змістом.

Суспільству, як живій соціальній системі, властива своя енергетична структура. Вона підтримується негласними Порядками справедливості. Одним із них є право кожного на приналежність і підтримку.

Порушення цих правил призводить до того, що сценарій закріплюється.

Інший член системи підсвідомо займає його місце, змушений повторювати в деяких деталях його долю, часто відчуваючи неясні відчуття "я не на своєму місці". Окрім того, психологічні дослідження виявляють закріплення "синдрому предків", за яких конфлікти й проблеми переходять у спадок майбутнім поколінням, аж поки справедливість не буде відновлена.

У цьому контексті кожна окрема думка потребує поваги до своєї автономії.

Живі системи не слід розглядати такими, якими можна будь-як розпорядитися. Як сказав В.Бірманн, "якщо б диктатор повбивав усіх своїх ворогів, серед його синів виросли б нові".

Людей можна примусити до способів поведінки, однак нікому не під силу примусити їх робити це з бажанням, радістю й задоволенням. Витіснені почуття, настрої, сновидіння розгортаються й проявляються в конфліктних ситуаціях.

Політична ситуація вимагає механізмів, за яких голос кожного має бути почутим.

На думку Дарендорфа, "політика свободи – це політика в умовах конфлікту. І протистояння й рівність мають право на існування в конституції, що спрямована на надання максимальних життєвих можливостей для всіх". А кращий шлях до неї – це "стратегічні зміни, що розширюють для людей можливості вибору шляхом надання прав вибору якомога більшій кількості людей".

На жаль поки що, кожна із сил, діючи у політичному просторі, бачить ситуацію зі своєї частини поля. Тому, не враховуючи або мало враховуючи альтернативні варіанти, не сприймаючи до уваги протилежних.

П'єр Тейяр де Шарден, пояснюючи системні принципи розвитку, указує, що "хибний і протиприродний егоцентричний ідеал майбутнього, що нібито належить тим, хто, керуючись егоїзмом, доводить до крайнього вираження принцип "кожен для себе". Будь-який елемент може розвиватися й рости лише в зв'язку з усіма іншими елементами й через них.

Хибний і протиприродний і расистський ідеал, коли одне відгалуження захоплює для себе весь сік дерева й піднімається за рахунок омертвіння інших гілок. Але щоб пробитися до Сонця, потрібне комплексне зростання всієї крони".

Закон – не сторожова брама лише для тих, хто при владі. Цінуючи законність і демократичні процедури, не слід забувати цінувати людей більше, аніж ідеї.

Порядок, що є антагоністичним по відношенню до життя й почуттів окремих частин суспільства, призводить до трагічного кінця. Софокл нагадує нам про те, що відбувається, коли доля навіть однієї людини ігнорується.

Щоразу стикання антагонізмів перевіряє здатність суспільства знаходити вихід. Зрештою, це і є механізмом розвитку суспільства, або ж поглибленням кризи.

Психологічний погляд на розвиток суспільства вказує на те, що людський мозок живе у двадцять першому столітті, а його серце – усе ще в кам'яному. Тінь Антігони знову оживає, демонструючи, що суспільна свідомість знаходиться в полоні інстинктів і відновлює одні й ті ж сценарії.

У силу своєї природи людина й суспільство нерозривно поєднані.

Джон Дьюі вказує, що "серйозна небезпека для нашої демократії не в тому, що існують інші, тоталітарні держави. Загроза в тому, що в наших власних суспільних інститутах існують ті ж передумови, що в інших державах привели до перемоги зовнішньої влади, дисципліни, одноманітності й залежності від вождів.

Відповідно поле бою знаходиться й тут, у наших суспільних інститутах, і в нас самих".

Схоже, що Україна, за короткий час і не в кращий для себе спосіб, проходить уроки становлення демократії й зміни ідентичності.

Довгий час українська нація намагалася бути милою й зручною. Вона підтримувала свою ідентичність толерантності й співробітництва. Терпіла тих, хто присмоктався до її життєздатних сил і збільшував свої рахунки за рекордно короткі навіть у світовому масштабі часові проміжки.

Сьогоднішні події говорять, що вона вже готова відмовитися від цього образу.

Проте будь-яка відмова потребує своєї плати.

Нація мусить відповісти сама собі на питання: "Хто ми?" Чи ми як народ – є лише безпомічна жертва зради і терору? Відповідь на питання:"Чи вдасться нам черговий раз попрощатися з роллю жертви?" – на мій погляд, визначають подальший розвиток подій.

Сьогодні нам, як нації, прийшов час звернутися до своїх найглибших почуттів. Вони – наш мудрий учитель, вони – є відповіддю на всі запитання. Вони є рішенням найскладніших конфліктів.

Прийшов час прокинутися. Пора знайти відповіді всередині себе.

Усупереч духу часу особистість має визнати, що саме вона є центром, навколо якого обертаються свідомість, суспільство й історія. Нічого не може відбутися без її участі, свідомої чи несвідомої.

І сьогоднішній хаос – це наслідок насамперед нашої слабкості й сліпоти.

Нам треба не забувати слова Мінделла: "Ми зовсім не безсилі й безправні одинаки в руках могутнісних людей і грандіозних світових механізмів – кожен із нас має здатність зупиняти цикли історії".

На це нам потрібний рішучий намір і вся наша воля.

Валентина Гурієвська, психолог, докторант кафедри парламентаризму та політичного менеджменту НАДУ при президентові України, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua