Прекрасні люди. Просто знайте про це

7
9 квітня 2014

В день коли зупинилось метро (майже як фільм "День, когда Земля остановилась") і місто виявилось паралізованим, коли затори і пробки на дорогах вимірювались кілометрами, добратись до центра міста, до Майдану і щось підвезти було просто неможливо.

Це було 18-20 лютого, коли було пекло, коли Майдан омився кров'ю.

Саме в цей час, як ніколи, була потрібна допомога медикам. Треба було дуже оперативно реагувати на нові запити і ще швидше їх виконувати. Щохвилини кількість поранених тільки збільшувалась і кожна хвилина могла врятувати комусь життя... а ми.. а ми застрягли в пробках.

З горем пополам (коли пішки, коли на авто) ми ще якось встигали замовляти і закуповувати кілограми ліків та медичного обладнання, але не могли підвезти до мед.пунктів.

(Також не треба забувати ще один момент: тоді пости ДАІ були на всіх під'їздах і "шманали" всіх).

Це був момент розпачу... коли усвідомлюєш, що маєш ресурси допомогти врятувати комусь життя, коли в тебе в машині лежить ящик ларингоскопів, півбагажника шовного матеріалу, 10-ток реанімаційних наборів, ендотрахіальних трубок та ще ціла купа медичного приладдя, а ти не можеш передати навіть довбану баночку зеленки!

І в момент, коли я від безвихіддя і розпачу була вже майже готова на собі перевірити роботу дефібрилятора, мені подзвонили мої геніальні (без перебільшення) колеги по "Народному Госпіталю" і запропонували співпрацю з велосипедистами в мотоциклістами.

Дуже швидко хтось кинув клич на якомусь вело-форумі (до сих пір не знаю хто, але то свята людина), що нам потрібна допомога з доставкою ліків та обладнання по мед.пунктах.

Перший дзвінок надійшов приблизно за 5 хв після цього: "Доброго дня, у мене є велосипед, куди їхати?", потім ще один: "Я зараз йду в гараж, відкопаю мотоцикл, а ви поки мені маршрут підготуйте, добре?"

Кажу "добре" і знову починаю вірити, що Бог таки не залишив нашу країну.

Загалом за вечір мені подзвонило приблизно 30 лицарів на залізних конях. Вони приїжджали забирати посилки туди, куди їм говорили без жодного питання.

Ввечері, серед ночі, о 4-тій ранку, вдень, в свою обідню перерву, після роботи...

Їхали з Троєщини на Святошино, якщо було потрібно. Вони, як шалені мурахи, ганяли від точок збору до Майдану, туди-назад по кілька разів.

Найстрашніше було відправляти молодих хлопців взагалі без захисту в мед.пункти на майдані. Треба мати не тільки фізичну силу та витримку намотувати серед зимової ночі десятки кілометрів, а ще і бути до жаху сміливими.

По-перше, їх легко могли підстрелити (ранити) на майдані і тоді б вони самі стали ще одними пацієнтами. Якщо б правоохоронці додумались когось з них перевірити, то шукали б ми їх десь по відділках, а ліки втратили б...

Наступними днями дзвінки продовжували поступати, мені вже було незручно, але доводилось говорити хлопцям "Уже все розібрали до вас, якщо щось буде - у мене є ваш телефон". Дякую Богу, що не довелось скористатись цими телефонами.

Для мене ці хлопці, ні - це Чоловіки з великої букви! Вело-, мото- кур'єри, професійні спортсмени і любителі мотороллерів - це герої. Завдяки їм наші медики мали змогу оперативно надавати допомогу і рятувати життя.

Я особисто і Народний Госпіталь загалом, ми безмежно вдячні, що на наше прохання відгукнулось так багато щирих і відданих людей. Хлопці, ви круті! Просто знайте це.

powered by lun.ua