Самоцензура – головний ворог журналістики

13
2 червня 2014

Не одне десятиліття навколо цензури точаться запеклі дискусії. Західні демократії в різні часи проходили шлях подолання проблеми "freedom of speech". В США - з першими поправками до Конституції 1789 року. Інші – навпаки, не вважають за потрібне боротися з цією проблемою. Що ж керувало людьми в обох випадках?

Керував цими змінами в житті страх. Головний двигун процесів ренесансу та декадансу. Саме він, фундаментальний і здавалось непереможний, підштовхує нас до руйнування небажаних принципів буття. Чи навпаки, змушує сидіти непорушно, при цьому вбачаючи кричущу несправедливість.

Чудово пам’ятаю розповіді про цензуру при Кучмі, "темники" путінського кума Медведчука. Сам вже зустрівся з "радостями" правління автократа Януковича. Тому мабуть потрібно більше слухати, аніж розповідати, за цензуру. Але найстрашніше, звісно, не цензура.

Нещодавно могло виповнитись 40 років людині, що уособлює боротьбу за право вільно висловлювати думку. Людині-антицензурі, журналісту з великої букви, громадянину, що своїм прикладом довів – обмеження та заборони можна зруйнувати! Для цього потрібно лише подолати свій СТРАХ!

У Георгія Гонгадзе тоді відібрали життя. Не варто запитувати "марно чи ні?" – людське життя безцінне! Його життя стало одним з основоположних стовпів формування незалежного журналістського середовища й фундаментом для українських революцій 2004 та 2014 років. Він – не боявся, він – боровся!

За останні чотири роки журналісти знову повернулись в ті часи. Вони настільки не хотіли бути цензурованими, що самі почали здійснювати цю функцію. Головний біч журналістики не цензура, а самоцензура. Саме з цього кожному з нас потрібно починати.

Під час Євромайдану, особливо в найгостріші криваві моменти, нас всіх в тій чи іншій мірі окутував страх. За себе та наші сім’ї, близьких та друзів, а також за майбутнє України. Дехто, як і автор цих рядків, задумувався про наслідки публікацій, але бажання розкрити правду розсіювало темряву хвилювання. І ми публікували, незважаючи ні на що. А далі будь що буде…

Дійсністю для нас стало висловлювання Фрідріха Шиллера "Краще страшний кінець, ніж страх без кінця".

В очах таїлось сподівання на перемогу. І не можна стверджувати, що виникало безсилля духу, як про те стверджував Бенедикт Спіноза. Воно проявляється тільки тоді, коли в середині включається тумблер самообмеження та самоцензурування.

Страх окутував, але не отримував повну владу над нами. Тотальний страх, як той кат, відбирає розум, а потім і волю. Це розумів кожен.

Ми боролись, хоч і мали страх. Ми боролись, тому й перемогли!

Олександр Леменов, для конкурсу "Стоп цензурі! Громадяни за вільні країни"

powered by lun.ua