Фобії Донбасу, які породили війну

- Або ти переїжджаєш до Москви і отримуєш російське громадянство, або ми тебе більше не знаємо, і додому можеш не вертатись.

Короткі гудки. Цього разу розмова із батьками була недовгою.

З того часу, як вони переїхали до Росії, з телефонної слухавки регулярно переказувались випуски "Вестей". Але відтоді, як почався Євромайдан, агресія з їхнього боку тільки посилювалась і під час кожної суперечки із ненавистю вивергалось: "Ти що, рада, що людей вбивають?.."

Наприкінці лютого я приїхала до Москви, аби спробувати переконати батьків у тому, що майже всі російські ЗМІ, які є для них беззаперечним джерелом істини, продукують відверту пропаганду. Але що страшніша брехня, то легше у неї повірити. Те, що здавалось абсурдом, невдовзі перетворилось на зброю, що за ефектом і масштабністю ураження виявилось сильнішою за вогнепальну. І в епіцентрі нещадного винищення людської свідомості опинився Донбас.

Глибоко під землею

Якщо повернутись до того часу, коли Донбас був тільки-но створений як осередок важкої промисловості, можна дійти до висновку, що одна з причин страхів цього регіону закладена глибоко під землею. Соціолог Станіслав Федорчук вважає, що саме так, здебільшого у шахтах, формувався менталітет робочої сили.

Чимало людей, які жили своїм укладом, в один момент стали для Російської імперії, а в майбутньому і для Радянського Союзу, головним локомотивом промисловості. У той час відбувались величезні трудові міграції, натомість ніхто не хотів цілий рік працювати у шахті. Тож необхідно було викорінити будь-які прояви індивідуалізму.

За радянської влади існувало чітке розуміння: людина - це функція, а її призначення - вчасно приходити на роботу, вчасно здавати свій план. Маючи власну точку зору, неможливо було втриматись ні на виробництві, ні в гуманітарній сфері, ані будь-де. Ця культура мовчання дуже довго насаджувалась і, зрештою, дала свій результат.

Схованки та пастки

- Ти чула про снайперів? Не вірю, що це відбувається з нами. Це ніби страшний сон.

- Це не сон, на жаль. Якщо ніхто не втрутиться, нас просто винищать. Бо розігнати вже просто не вдасться.

Є такі речі, які наглухо в'їдаються в пам'ять. Як ось це листування із другом у месенджері. У той момент нас відділяли кількасот метрів залитого полум'ям Хрещатику. Але набагато страшнішою за жорстокість може бути байдужість.

У той час, як усю країну огортали смуток і ненависть, моє рідне місто Дружківка вишиковувалось у незграбні черги до банкоматів і супермаркетів. Здається, це чи не єдиний варіант мирного зібрання, на яке здатні місцеві мешканці. Розмови всередині цих черг відносили в іншу реальність: де не соромно жити за принципом "моя хата з краю" і де головним надбанням людства є телевізор, крізь який можна спостерігати, що там відбувається у світі, хто і з ким воює і сподіватись, що тебе все це не зачепить.

Фрази на зразок "так, шкода, звісно, загиблих і з того боку, і з іншого" виринали з-поміж реплік про необхідність закупівлі круп і борошна, бо ж "раптом завтра війна". Люди були ще не надто агресивні, більше - налякані. Та за кілька днів у цього страху з'явиться інше обличчя.

Коли стало відомо про падіння режиму Януковича, настрої у Дружківці різко змінились. Тривожні чутки швидко заполонили свідомість містян. Звідусіль лунали обурені вигуки, роздмухані риторичні питання, голоси підвищувались і зривались посеред запальних монологів. Місто, зазвичай сонне і мляве, загомоніло, заметушилось в агонії. "Правий сектор їде нас убивати!", "Свободівці отруять Донбасу воду!" - примарні загрози розтікались вулицями, немов збудник чуми.

"Російським ЗМІ вдалось переконати жителів Донбасу в тому, що на них чекає докорінний злам їхнього способу життя, – пояснює політолог та соціолог Станіслав Федорчук. – Що Майдан спрямований не проти колишнього президента, а проти людей, які його обирали, і що, оскільки Януковича вже немає, це вони відповідатимуть за його гріхи".

Я добре пам’ятаю, із яким розпачем і жахом усі мої рідні та друзі приймали результати президентських виборів 2004-го року. Вже тоді в Україні працювали потужні політтехнології, які ставили перед собою мету втлумачити людям зі Сходу: якщо вони не оберуть Януковича, у країні почнеться фашистський заколот. А Донбас перетворять на звалище радіоактивних відходів.

Вихід один - стріляти?

"Це триетапна війна нового типу, - пояснює політолог Остап Кривдик. - Спочатку йде війна за свідомість, тоді виникають повстання мас зі збуреною свідомістю, а після приходить зброя. Та інформаційна війна - найважливіший складник, бо він дозволяє завоювати думки і серця людей".

Після Майдану 2014-го року на Донбасі зрозуміли, що потрібні зміни, але не зрозуміли, що ці зміни можуть відбутись безкровно, за допомогою демократичних інститутів. У їхньому розумінні вихід був один - стріляти.

Сьогодні вже маємо надто багато жертв з обох сторін, аби хтось визнавав свої помилки. Та чи вдалось би уникнути такого розвитку подій, якби мешканці Донбасу своєчасно розпізнали справжню загрозу? Якби зрозуміли, що терористи воюють лише тому, що у них є можливість здійснювати насильство, забирати майно та уявляти себе господарями цілої України? Якби спромоглись дати відсіч озброєним "захисникам"?

Щоразу, як мої рідні закликали з кухні до протистояння тому "безладу", який вони бачили з телеекранів, я не могла зрозуміти, чому вони вважають своїм прямим обов’язком втрутитись. Адже не їм тут жити, вони обрали для себе іншу країну. І поки з іншого боку кордону триває стрілянина думками "на ураження", не почутими лишаються ті, кого ця війна торкнулась безпосередньо.

…Як і багатьом прихильникам цілісності України, мені довелось залишити межі Донеччини. Виїжджали ми рано-вранці. Вулиці міста сіріли під зливою. Наш автобус, що їхав із сусідньої Костянтинівки, запізнився на двадцять хвилин. Жінки на зупинці помітно нервували, перебирали в руках ремені сумок і намагалися вгамувати дітей.

В автобусі після кількох суперечок лишалось помітне напруження. Жінка, що сиділа поруч зі мною, представилась Галиною. З півгодини вона молилася, вчепившись пальцями у сидіння. А в якийсь момент підвела очі до клаптика затягнутого хмарами неба, що виднівся у заляпаному дощем вікні, і ледь чутно промовила: "Тільки б погода така і стояла. Якщо буде ясно, вони відразу бомбитимуть". Галина тікала від АТО.