Бар'єр!

20
4 серпня 2014

Ми живемо в країні здорових і успішних. На вулиці навряд чи побачиш людину на візку, та й із паличкою нечасто.

Як тричі мама, з досить малою молодшою дитиною, часом мушу долати підземні переходи, наземні переходи з непрацюючими ліфтами, а їдучи в такому ліфті, читати на брудному листку А4, що він – тільки для інвалідів.

З велосипедом чи важкою сумкою ж – офіційно – зась. І ще я мушу знати графік роботи цих ліфтів у переходах, цілодобово – це якось складно, бо кожен такий перехід має свою тьотю з віником і шваброю в "стакані" десь неподалік, і вона ж не може працювати постійно.

Та коли хтось, хто не може з легкістю підніматися по сходах, раптом не потрапив у "графік" – ну, значить, тягни дитячого візка на собі, дзвони комусь, хто визволить, або ж проси про допомогу.

Але не кожен, хто її насправді потребує, просить про неї.

Скільки ж грошей проїли, звітуючи, що міста наші – без перешкод для людей з особливими потребами, що проблем у них з пересуванням – немає?

Немає, то й немає... Але я знову тягну візок зі сплячою дитиною на собі по сходах, не без труднощів заїжджаю з ним же в "швидкий та зручний вид транспорту", долаючи турнікети й спускаючи/піднімаючи візок незручними пандусами.

І це – столиця. Безперешкодне пересування за її межами ще більш паперове, ніж тут.

Людей, які мають, як прийнято тепер казати, особливі потреби, побільшало. А буде, на жаль, ще більше.

Ось знову хтось підірвався на міні, і слів немає – бо ці хтось – малі діти. Такі історії в моєму дитинстві розповідали про Афганістан, про те, що діти й на війні – діти. Про те, що вони, як і ці, українські, з Донеччини, часом тягли додому міни чи бомби, і ті розривалися в руках.

Тепер це наша страшна реальність.

Реальність, у якій діти калічаться на війні, у якій молоді хлопці втрачають очі, кінцівки... Попереду – місяці чи роки лікарень і госпіталів. Борючись за фізичне виживання, долаючи психологічні бар'єри свого нового життя, вони щодня будуть змушені долати також і реальні бар'єри несприятливого середовища.

Не мусять вони йти до Верховної Ради чи ще куди, щоб виборювати нормальні пандуси, транспорт, зручні під'їзди й підходи. І мами з малими дітьми не мусять.

Та, схоже на те, що й тут нічого не досягнеш, не показуючи, що є й такі прості щоденні потреби, як потрапити до крамниці на протилежному боці проспекту чи сільської вулиці, через яку тягнеться шосе.

Даруйте, що докупи тут усі: і мами, і не-мами, і діти, і воїни. А знаєте, як називається інституція, яка всім цим опікується? – Управління у справах жінок, інвалідів, ветеранів війни й праці.

Звучить сильно. Жінки й інваліди. Інваліди й жінки.

Так що, жінки, робіть висновки. І не жінки – теж. Лупаймо й цю скалу. Бо без нашої участі бар'єри зникатимуть тільки в звітах і на папері.

Жанна Довгич, спеціально для УП

powered by lun.ua