Революція: поміж меморіальною, позиченою та новою ідентичністю

9
7 жовтня 2014

Образ Нової Людини, що вивільняється з пут застарілого несправедливого ладу, завжди є омріяним, пафосним таким, що пишеться з великої літери. Незадоволення Нової Людини застарілим укладом стає підставою революційних подій; нова ідентичність утверджується й проходить випробування в цих подіях; і, урешті, самою революцією виборює собі кращі умови існування.

Через війну, спричинену революцією, може не стати збунтованої країни чи революційної спільноти.

Парадокс, але революційні ідентичності виявляються стійкішими за країни й спільноти, що є їхніми носіями. Так, гуситський бунт ХV століття було придушено, спільноти гуситів були деморалізовані. Але дуже подібні ідентифікаційні маркери – ідеали євангельської бідності, богослужіння народною мовою, індивідуальна відповідальність християнина перед Богом за власну душу – стали основою протестантської ідентичності під час Реформації сторіччя потому.

Поразки таких ідентичностей ставали тимчасовими, а перемоги – невідворотними, навіть якщо вони були відкладені в часі.

Революцію легше почати, ніж довершити. Запобіжником від руйнівних тенденцій, від нескінченної революції "до останнього революціонера", від розвалу країни під тиском внутрішньої та зовнішньої контрреволюції – стають гасла патріотизму. Дбати про збереження країни й держави особливо зацікавлені еліти – бо для кого вони є елітами, якщо країна окупована?

З огляду на потреби революційних змін і патріотичного підйому, еліти актуалізують ідентифікаційні маркери переважно трьох типів:

– їх беруть із минулого, з історичних книжок або фольклору, з уявлень про перші часи пророків та праведників – це маркери меморіального характеру;

– або їх позичають в інших народів, занурюючись у змагання за символічну спадщину або визнаючи ідентичнісний васалітет – це позичені маркери;

– або їх створюють наново, вилучають із революційного досвіду – і це найбільш складне й творче завдання.

Меморіальна складова революційної ідентичності найбільш переконливо проявляє себе у фундаменталістських рухах: за визначенням ці рухи апелюють до минулих часів, коли закладалися фундаменти релігій. Симптоматично, що одночасно з українськими, відбувались революційні події на Близькому Сході під  фундаменталістськими гаслами. Постання ІДІЛ підкріплене специфічною ідентичністю мусульман, яка шукає нових перспектив самоствердження.

Меморіальна складова була сутнісною й у структурі протестантської ідентичності, що постала в європейській Реформації.

Меморіальними маркерами ідентичності підживлювалася українська революція 2013-2014, усвідомлена як національна. Мобілізаційний потенціал національного питання ніхто не скасовував. Недарма Ярослав Грицак зауважує, що від часу Французької революції переможними революціями були ті, які експлуатували національне питання.

Виявляється, навіть і в революційних подіях лишилася сталою українська традиція розуміти національне – ретроспективно. Працювали: козацький міф України, вшанування героїв минулого, як-от Степана Бандери, руйнація ненависних пам'ятників Леніну, культивація української мови, оселедців та вишиванок.

Ніби національне намертво прив'язане до меморіальних маркерів, хоча класичні революції доби модерну – американська й французька – показали, що це не так.

Революційні події в Україні почалися з Євромайдану. Тобто не менш значущими, ніж меморіальні, виявились позичені маркери ідентичності. Якщо перші здійснили мобілізацію, то останні виявилися пусковим механізмом протестних подій.

Протестувальники вважали себе природними європейцями: більшість із них мали досвід перебування в європейських країнах, а ще й мали там справи чи друзів. Успіхи європейців, безумовно, вплинули на таких українців у сенсі запозичення ідентифікаційних маркерів, зокрема, такого, на думку Габермаса, принципового, як пошанування Іншого в його Інакшості – тобто толерантність.

Натомість певна частина народу України схильна була позичати не європейські, а російські ідентифікаційні маркери – перш за все, патерналізм та войовничість щодо інших ідентичностей. Серед тих мешканців України, що протидіяли Майдану – тітушки, бойовики ДНР та ЛНР – дуже небагато бували західніше Збруча.

Попри всю залежність ДНР і ЛНР від Росії, їхні ватажки залюбки проголошують автономну позицію щодо офіційної російської.

При цьому сам досвід збройного спротиву не дуже вкладається в російський шаблон послуху владі. Можливо, мешканці цих регіонів сформують окрему ідентичність, запозичивши в Росії деякі ідентифікаційні маркери. Це питання часу й довготривалих політичних трендів, які, втім, не на боці поширення архаїчних та патерналістських ідентичностей.

Натомість довготривалим, а може, і одвічним, є тренд поглиблення емансипації.

Кожна наступна генерація прагне більшої свободи. Свободи, які були достатніми для батьків, виявляються недостатніми для дітей.

Якщо бунтарі прагнуть такої свободи, якою володіють відомі їм еліти, їхній бунт не призведе до змін у структурі соціуму. За умови його успіху відбудеться лише зміна елітних кланів. Та деякі бунти ведуть до зміни структури соціуму, перерозподіляють владні повноваження між різними ідентичностями, що існують у суспільстві.

Так, з аморфного "третього стану" постала найвпливовіша страта пореволюційної Франції – буржуазія; з безправних англійських колоністів Америки – самоврядні громади, що поєдналися в незалежні Штати. Так у результаті Реформації позбулася впливу в багатьох країнах Європи Католицька церква, чиї статки й привілеї були перерозподілені на користь світських еліт, протестантських проповідників та їхньої пастви.

Кожного разу рушійною силою революції виявлявся певний бунтівний прошарок, що на початках навіть не досить добре усвідомлював сам себе: свої визначні риси, межі, вимоги.

Щастило, коли лідери могли чітко артикулювати, які нові маркери вирізняють новопосталу ідентичність. Тоді дії по утвердженню нового, кращого статусу цієї ідентичності були цілеспрямованими й результативними.

Такими діями відзначився, зокрема, Наполеон, чий "Кодекс" створив зрозумілі правила гри, перерозподіливши повноваження й привілеї на користь буржуазних кіл, чого вони й потребували.

І це не вдалося, попри всі: намагання й особисті чесноти, Робесп'єру. Він був проти ворогів республіки, ретроградів, казнокрадів, мракобісів, але – за кого?.. "Чесним патріотам", яких нібито представляв Робесп'єр, не стали в нагоді ініційовані ним масові страти та нові культи.

Проблема в тому, що українські гуманітарії та політики дуже мляві в осмисленні новизни, що вирізняє революційні події 2013-2014 років в Україні. Для означення революційної ідентичності використовуються здебільшого маркери меморіальні (козацтво, український гімн, вишиванки) або запозичені (європейські стандарти, громадянське суспільство).

Але без артикуляції нових маркерів шансів на перемогу нової ідентичності нема.

Доволі утопічно сподіватись, що на місце зажерливих, аморальних, безвідповідальних еліт прийдуть кращі. Навіть найкращих розбестить система, яка водночас не буде діяти, якщо актори спробують піти проти правил. Якимось чином сама конструкція влади має бути скоригована й прилаштована під потреби нового революційного прошарку.

Суттєво визначити ознаки цього прошарку.

Якщо будемо, як Робесп'єр, сподіватися на "чесних патріотів" – нинішній етап революції скінчиться новим Термідором.

Недарма організаційним ядром протестувальників виявились кияни – найбільш сучасні, динамічні, технологічно просунуті, що прагнули більшої свободи й нових її вимірів. Цей порив до подальшої емансипації в нових умовах техногенного й глобалізованого світу переміг архаїчні автократичні тенденції.

Інтернет виявився найбільш адекватним середовищем для революціонерів – саме через комунікаційні мережі й блогосферу відбувалася координація протестних дій і мобілізація.

Може, найбільш плідною соціальною стратегією виявиться відтворення "в реалі" таких принципів соціалізації, які побутують "у віртуальній реальності"?

Способи комунікації привертають нині увагу вже не лише як "надбудова" над "базисом", у категоріях марксизму-ленінізму. Вони стають у наш час справжнім базисом, фундаментом усякої соціальності, що доводять цілком академічні теорії соціальних наук.

Комунікація в інтернеті позбавлена прикмет статусних і ієрархічних. Авторитет інституцій тут не важить нічого – важить лише особиста переконливість та відкритість. Така комунікація виявляється організованою мережевим чином. Чи випадково, що бунтівні спільноти Майдану організовувались як мережі? Сам принцип побудови інтернету – як мережі – втілювався в революційних практиках.

Генетичний зв'язок інтернет-технологій та емансипаційної ідеології молодіжних бунтів 1960-х доволі відомий і досліджений, цьому присвятили роботи Кастельс та Лан'є. Та одночасно мережі показали себе як ефективні й у тих середовищах, що не мали жодного стосунку до молодіжних субкультур – у китайських та арабських діаспорах, у мережевому маркетингу тощо.

Хіба не показали мережі себе ефективними як спосіб соціальної організації?

Хіба в поєднанні з технологічними новаціями вони не дають відчутної переваги над архаїчними способами влаштування соціуму?

І головне: хіба не несуть вони індивіду більшої міри свободи, ніж інституції та ієрархії?

Новизна перемоги Майдану – це перемога технологічної іноваційності над архаїчними ієрархіями, перемога гнучких мережевих структур над сталими неповороткими інституціями, перемога емансипаційного тренду над традиційним українським фаталізмом типу "якось-то воно буде".

Той, хто вважає ці перемоги своїми – і є Новою Людиною революції.

Ольга Михайлова, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua