Можливо, останній з’їзд Спілки письменників
"У нас там війна! В нас там неможливо жити! Ми вигнанці! І всім нам Спілка має стати матір’ю! – емоційно говорить поетка, – Я з Луганська! Нас всіх там 50 буде! Розберіть нас, щоб кожна область відповідала хоч за двох. А київська організація може взяти 10".
"Ага з Луганська… - коментує мені на вухо сусідка, – В Києві живе давно, а родом взагалі з західноукраїнської області…"
"В мене брат в АТО – каже інша молода поетка, поправляючи сумку – давайте про це не будемо говорити. В мене літа фактично не було. Весь час про нього думала. Давайте не говорити про це. Не хочу, щоб хтось тут знав".
Позачерговий письменницький з’їзд розпочинається. Ще до його початку в певних колах про нього жваво говорили. Тем піднімалося дві: хто буде головою Спілки після померлого Віктора Баранова, і навіщо та Спілка взагалі.
Кандидати причепили значки, всілись. У залі холодно, деякі починають потроху втікати в гардероб по куртки. Я сиджу ззаду – зал повен письменниками пізньо-середнього віку, майже однаковими чоловіками з сивими головами і в сірих костюмах.
"У нас 360 кандидатів, – зачитають потім статистику, – З них є 40 жінок. Є трохи молоді, ну, 250 чоловік, це вік від 45 до 60 років". У пресі писали, що бюджет з’їзду складає 400 тисяч грн., тобто, більше, ніж по тисячі гривень на делегата. При цьому їм вирішили оплачувати тільки транспортні витрати.
Першими виступають міністр культури Євген Нищук, який туманно обіцяє сприяти роботі Спілки, і Юрій Мушкетик, що коротко каже про Майдан, про нас, і про те, що "в горнилі Майдану народився український революційний клас, і ми поховали міф про старшого брата". Мушкетику бурхливо аплодують.
В залі холодно. Письменники починають балакати між собою. Хтось кричить, щоб закрили двері, бо протяг.
Зачитують звіт про сумні справи в Спілці – борг в шість мільйонів, програні майнові суди з тим рейдером, що захопив половину приміщення на Банковій, продано поліклініку на Рейтарській, при чому продано так хитро, що Спілці за неї ще щось там треба доплатити. Журналів спілчанських нема, критики в країні нема, кримські будинки письменника забрали – Ялтинський уже зовсім, а за Коктебелський ще намагаємося судитись, голови обласних спілок фактично працюють задарма.
"Зате ми проводимо літературні заходи, – намагається внести нотку позитиву черговий промовець, – От, наприклад, Шевченкове свято… правда, в ньому досі так багато радянщини, але…"
Настрій падає ще нижче. В кулуарах у групках говорять про те, чи довго ще Спілка протримається, і пошепки розповідають всяке погане про претендентів на посаду голови. Мушкетик ностальгічно згадує старі добрі часи, коли неможливо було видати книжку, не будучи членом Спілки, бо Президія вирішувала, кого ставити в план. А ще давали квартири, і будинок на Банковій гудів, як вулик. А тепер там порожньо, нікого ніколи нема – якась одна примара часом пропливе по коридору і щезне.
В залі хтось дорвався до мікрофону і кричить, що в нього було *річчя творчої діяльності, а Спілка навіть грамоту не дала!
Виходить Віктор Неборак і каже, що він не хоче бути членом "Сталінського колгоспу", і як делегат має право поставити питання про розпуск Спілки. Всі шоковано мовчать – така собі пауза. Неборак теж мовчить, а тоді додає, що взагалі-то він мав на увазі розпуск старої спілки, якій 80 років, і вона цим пишається. Якщо ж спілка скаже, що вона нова – двадцятилітня, то розпускати може і не треба.
Всі перетравлюють слова Неборака. Більшість вирішує, що то він так жартує. Дехто лізе сваритись, доводячи, що минуле – теж частина нас, і не знаючи його, і т.д.
За дві-три промови, під час яких в кулуарах продовжують балакати, на сцену виходить київський письменник Григорій Штонь і починає розповідати негативні факти з біографії претендентів. У залі дехто його гаряче підтримує, а дехто кричить "ганьба!" і "Регіонал!". Емоції розжарюються, аж тремтить велика люстра.
"Тут працює сценарій! – каже один із претендентів на посаду голови спілки, секретар НСПУ по роботі з молодими авторами Сергій Пантюк, - Я бачу, як на цьому засіданні реалізується сценарій по вибору голови!" Натякаючи на те, що говорять в коридорах – про спеціальний відбір кандидатів і підготовку до вибору саме того голови, який хоче вибратись.
Минає шоста година з’їзду. Голосують за новий статут. Деякі письменники вже нічого не слухають, сміливо ходять між рядами і голосно говорять, вітаються один з одним: "Слава Україні!". Обіймаються. Часом піднімають руки і перепитують один в одного "А за що голосуємо?"
"Це керований хаос, а не з'їзд! – кричить хтось від мікрофону, – Це російщина!".
Кандидатів на посаду голови нарешті визначено. У підсумку їх виявилося п'ять: директор департаменту видавничої справи і преси Держкомтелерадіо України Олексій Кононенко, видавець "Української літературної газети" Михайло Сиджоржевський, письменники Євген Баран та Василь Рубан, а також Сергій Пантюк.
Довго сперечались, чи можна заочно включити в кандидати Оксану Забужко: за статутом дозволено, але неетично, бо в неї ніхто не питав. Нарешті, вирішили не включати.
Дають слово кандидатам, але весь час переривають то змістовними, то беззмістовними викриками. Тому запам’ятовуються тільки окремі фрази.
"Я не регіонал!" - виправдовується Олексій Кононенко на вигуки з зали, що, мовляв, він колись працював разом з Медведчуком і Табачником.
"Він украв мою програму" - запевняє Сергій Пантюк про Кононенка який виступав перед ним.
"Я готовий взяти на себе відповідальність за Спілку!" - заявляє Михайло Сиджоржевський.
Друкують бюлетені, і починається голосування. В процесі письменники встигають поїсти. Годують їх по-солдатськи – рисом чи гречкою і смаженою сарделькою. Чайок смакує пластиком і трохи пахне болотом.
Якби зараз до цієї зали запустити тих, хто сумнівається, чи треба та Спілка взагалі, думаю, вони би все зрозуміли. Адже кулуарні розмови за їжею звертаються до речей земних – давно не бачились, а як ти, а що ти. Спілка – це привід для цих людей зійтись, побалакати, пожалітись і посміятись. Більшість з них давно вже не чекає ніяких благ, але разом вони відчувають себе сильними, потрібними і захищеними Я між сірими костюмами і білими головами геть чужа, я сиджу в кутку на підлозі і їм рис.
Здається, на цьому з'їзді всяк розумів десь глибоко в душі, що от-от знову прозвучить пропозиція Неборака, але вже серйозно, і дерево впаде саме.
З’явились члени лічильної комісії, йдуть через весь зал до решток сардельок. Значить, скоро розкажуть про переможця.
На дев'ятій годині з’їзду нарешті оголошено: новий голова НСПУ – Михайло Сидоржевський.
За нього проголосувало 249 з 360 присутніх. Аплодисменти. І тільки Сергій Пантюк кричить з місця без мікрофона: "Ви всі через рік будете плакати! Через рік вас звідси винесуть!"