Один день на тренувальній базі "Азову"

39
30 грудня 2014

Біля однієї з автостанцій Харкова на зовсім не зимовому дощі мокне групка чоловіків, двоє з них – у військовому камуфляжі. Підходжу ближче, стаю поряд, розпитую. Так і є, це та група, яка сьогодні має вирушити на тренувальну базу "Азова".

...Ми – не військові, не спецпризначенці, зі зброєю мали справу хіба що на уроках ДПЮ чи в комп'ютерних стрілялках, де пачками розкидали віртуальну військову еліту, "воювали" переважно в інтернеті з "тролями" і "рейтерами". Хоча всесвітня павутина корисна не тільки тим, що там можна проявити свою "військові" навички, адже саме завдяки інтернету, паблікам Фейсбуку, ВК – інформація про тренування була оприлюднена на сторінці "Патріот України |ХАРКІВ| Україна в облозі" – ми дізнались про цей "захід".

Більшість їде на тренування вперше. Лише двоє з нас – "маститі" військові, на що більш ніж переконливо вказує їхній камуфляж. Серед інших – люди різні: кілька старшокласників, чоловіки за тридцять і навіть один "козак", який виступав на харківському Дні Незалежності, хвацько розбиваючи велетенським молотом цеглу на животі побратима.

До місця дислокації добираємося своїм ходом, у тісному рейсовому автобусі, десантуємось в одному із провінційних містечок. Хвилин сорок, під невгамовним дощем човгаємо по безлюдній дорозі – і опиняємось перед воротами бази, яка розташована в живописному сосновому лісі. "Я б тут і жити залишився", – стиха говорить хтось із групи, на повні груди вдихаючи незвично перенасичене киснем повітря.

Заходимо. Нас зустрічають кілька псів і опецькуватий чоловічок. "Якщо що, то я – сторож", – говорить він, дещо боязко кидаючи погляди на камуфляж. Потеревенивши із чоловічком, вирушаємо вглиб бази.

За кілька хвилин доходимо до обшмаганої часом і вітрами будівлі. На мутному склі, кількох прапорах поряд – емблеми "Азову", напроти входу – велика купа дров, тачки та інше господарське начиння.

Заходимо в будівлю, потрапляємо у велику кімнату, переплетену якимись проводами, кабелями; зліва – холодильник, двері якого обліплені патріотичними наліпками, бензопилка, кілька каністр, справа – пару стільців, столик із дошкою з велетенськими шахами, у кінці кімнати, біля витертої драбини на другий поверх – булер'ян, велика "буржуйка", біля якої гріються кілька чоловіків у формі. Справжнє військове лігво.

Нас вишиковує хлопець Рома років 25-ти, у зловісній чорній формі, представляється замом командира. Питає, на скільки ми приїхали, розчаровано кривиться, почувши, що ніхто на тиждень – весь період анонсованого тренування – не залишиться. "Добре, – говорить Рома, – ходімо, кинете речі, а потім – за камуфляжем, у нас інакше не можна".

Піднімаємось за Ромою на другий поверх. Тут розташовані їдальня по центру та два блоки кімнат, нас завертають у лівий. З десяток ліжок зі старими матрацами, біля стіни – порожні радянські шафи. Доволі прохолодно, опалення не працює, а тепло від булер'яна сюди не дістає.

Мене ще із двома хлопцями Рома відводить на перший поверх, відкриває одну з кімнат і показує на гори камуфляжного одягу, говорячи: "Вибирайте. Тільки швидко". Ми порпаємось в одязі, я знаходжу штани свого розміру в купі, на якій лежать два старих автомати. "У нас тут розміри різні є, – озивається Рома. – Навіть для дівчат. Щоправда, останні не часто до нас приїжджають, та й то свої".

Переодягнувшись, іду до пічки. Тут кілька хлопців із моєї групи уважно слухають чоловіка, котрий, у капцях і теплій підкладці без куртки, щось натхненно розповідає, снуючи вздовж сходів. Це один із наших інструкторів по тактичній підготовці, позивний "Венесуела". Він – людина з неабияким досвідом, колишній кадровий військовий, пройшов чимало гарячих точок, одна з яких стала його позивним, сам із Криму.

Венесуела говорить різне, перескакуючи з історичних екскурсів щодо подій 1917 року на сучасну політику, після кожної фрази неприродно голосно сміється, вирячуючи сповнені жахом і відчаєм очі. "Не звертайте уваги, – говорить Венесуела, помічаючи наші перезирання. – Мені багато хто говорить, що я – "притрушений". Останнє слово – не точний, але цензурний переклад того означення, яке насправді використав Венесуела.

Прибуває групка, близько 20 осіб, із Запоріжжя, і наступні кілька годин відбувається тактичний вишкіл під командуванням того ж Венесуели.

Відпрацьовуємо просте та основне. Наш інструктор поспішає й намагається дати якнайбільше, ми спочатку слухняно виконуємо, а потім починаємо тупити.

Здається, вправи всі однотипні й прості: пробігтись, зайняти свою позицію, чекати, але постійно хтось помиляється. Венесуела спочатку спокійно виправляє, та потім і йому все це обридає, він зривається, коли хтось із наших починає давати йому "поради": "От чого ви всі, (нецензурне поширене слово), такі розумні!..."

Пообідь настає час другого вишколу – фізичної підготовки.

Огрядний інструктор Буйвол заспокоює: "Сьогодні вас особливо завантажувати не буду, дам вправи середнього рівня складності". Ми радіємо, думаючи про нетривалу пробіжку підтюпцем та помірні махання руками.

Вишкіл дійсно починається із пробіжки, але потім більшість із нас забуває, хто де качався й хто як бігав. "Біг з прискоренням, рушили!" – командує Буйвол. Ми пробігли й повертаємось на стартові позиції. "Ще раз, швидше! Впали! П'ятдесят відтискань, швидко! Ходьба "жабкою"! Ще раз!"

Після таких вправ "середньої" складності ми були схожі на живих мерців. Добре, що на сьогодні залишився лише один вишкіл – щось типу теоретичної підготовки.

Нас, спітнілих і втомлених, збирають у їдальні, заняття веде Венесуела. У своїх незмінних капцях він відповідає на наші питання, які переважно стосуються зброї. Потім питання закінчуються, але Венесуела продовжує говорити: про війну, як залишитись живим, коли навколо пекло…

"На війні виживають раціоналісти й простаки. Розумні, високоморальні люди гинуть першими. Багато хто ламається. Хто ні, той стає таким, як я – "притрушеним". У таких людей немає ні страху, ні болю, вони воюють до останнього патрона, не те що сучасні деякі "герої", які кілька разів побули під обстрілом і вважають себе крутими вояками…" Говорить і сміється, хоча сміятись нема з чого: дійсно, в його голові вже давно зламались усі можливі "коліщатка".

Після вечері нас п'ятьох ставлять у караул. Роздають справжні АК, звісно, без набоїв, рації. Це все організовують двоє інструкторів – "Гаррі" та інший, без позивного, але із чудернацьким ім'ям, яке складно запам'ятати. Перший на вигляд не має ще й 20 років, проте вже воював в "Азові". Так-сяк розбираємо, кому що робити: двоє з нашого загону йдуть на блокпости, інші – група "швидкого реагування", яка має підійти в разі виникнення проблем.

О десятій відбудеться зміна на блокпостах, а поки сидимо біля вогню. Молодий хлопець ділиться враженнями: він із початку літа побував на війні на Донбасі, але приїхав сюди, аби вдосконалити свої бойові вміння.

Настає час зміни караулу. Я йду на блокпост біля входу на територію бази. Навколо – темрява, спочатку доволі тепло, але після тривалого стояння починаєш ловити сильні дрижаки. Ремінь автомата муляє плече. Яскраві зорі світять над головою, я дивлюсь на них і чухаю шию антеною рації.

Близько одинадцятої із другого блокпоста долинають крики й постріли. По рації Гаррі заспокоює й говорить, що то наші так "розважаються", кидаючи петарди. "Зараз вишлемо когось, не панікуйте", – чути по рації. Ліс починає розрізати світло ліхтариків. Знову вибухають петарди, лунають крики. Розумієш, що це лише перевірка, але стає трохи лячно. В ефірі ось уже який раз викликають другий блокпост, а потім чути знервований голос Гаррі: "Вашу м…, другий блокпост – порожній, у траві валяється рація й автомат".

Я міцніше стискую зброю. Очевидно, мене теж випробовуватимуть. Так і є – поодаль чути якийсь шурхіт. Кілька разів клацаю затвором, шум стихає, а через десять хвилин гілки хрустять за територією бази.

Під кінець моєї зміни підходить командир нашої групки. "Пішли, накриємо", – говорить він. "Кого?" – питаю. "Та наших … Це вони кошмарять. Двох піймали, один десь тут".

Якийсь час бродимо по лісу, але нікого не знаходимо. Уже біля бази кілька хлопців слухають ефір по рації й давляться від сміху: боєць, котрий став на другий блокпост, "гальмує" і не розуміє команди. "Другий, вимкни ліхтарика, плюс", – говорить командир. "Навіщо?" – чути з рації. "Другий, просто вимкни!" – "Що?.."

Командир командує відбій, і я йду спати. Заснути складно: холод прокрадається крізь тоненьку ковдру...

На ранок збираюсь в дорогу, хлопці проводжають настороженими поглядами. Дуже хотілось залишитись до вечора, але справи не чекають.

Виходжу на дорогу в напрямку населеного пункту й думаю: що було б із нами, якби не було таких людей, з якими я познайомився вчора? Що інструктори, що добровольці, які віддали свої вихідні ради виснажливих тренувань у якомусь невідомому лісі, розуміють одне – захисти Україну можуть лише її мешканці, патріоти.

Лише так переможемо.

Арсеній Троян, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua