Культурна дипломатія України: проекти і можливості

386
1 квітня 2015

Цього березня жваво обговорювалося кілька проектів реформ у сфері культурної політики. Один із них, проект Концепції "Культура в Україні. Реформа", від депутатів профільного парламентського комітету, запропонував досить влучну модель децентралізації управління культурою.

Можливість таких перетворень, як самоврядність окремих інститутів з повноваженнями фондів у структурі Міністерства культури (кінематографії, культурної спадщини, книги) та залучення до цих фондів позабюджетних коштів, а також прагнення їх реалізувати у стислі терміни, – не лише обнадіюють.

Добре було б, щоб до поля зору відповідальних реформаторів потрапили всі об'єктивно важливі аспекти культурної політики.

Наприклад, питання культурної дипломатії, від якої залежить не лише зовнішній вектор змін.

Оскільки культура є можливою винятково за умови комунікацій, відкритості, діалогу – зрозуміло, що вона розвиватиметься лише за умови спілкування, взаємного розуміння і підтримки представників різних спільнот. Найуспішніші культурні інституції європейських держав не обмежуються жодними кордонами.

Візьмімо Чеський центр або Французький Інститут в Україні: з одного боку, вони виконують місію дипломатичних установ, пропагують і підтримують культуру власної держави, але у той же час впливають на розвиток культури і суспільства загалом. Завдяки їхньої діяльності в Україні відбуваються проекти з підтримки актуального мистецтва, демократичних перетворень, гуманістичних цінностей.

У нашої держави, на жаль, досі не існує таких інституцій. Більше того, процес стратегування їх майбутньої діяльності довго не розпочинався.

Аж нарешті Мінкульт оголосив про власну ініціативу створення Українського Інституту Тараса Шевченка, розмістивши на власному сайті проект його Концепції для отримання пропозицій і зауважень з боку громадськості. До речі, у зв'язку з цією ініціативою, міністр культури нарешті визнав потребу співпраці держави і громадськості для інтересу загальної справи.

Стан української культурної дипломатії цілком відповідає загальному стану культури в Україні: якщо громадянське суспільство при кожній нагоді згадує про потребу відкриття Українських Інститутів (Інститутів Шевченка, Українських Центрів – існує кілька робочих варіантів назв) бодай у найбільших європейських країнах – то держава тривалий час задовольнялася існуванням культурно-інформаційних центрів при дипломатичних установах.

Ці міфічні "центри" дійсно існують. Однак їх функціонування навряд чи відповідає запитам сучасного суспільства.

Робота культурно-інформаційних центрів у складі дипломатичних представництв зазвичай обмежується суто представницькими заходами, присвяченим ювілейним датам найвідоміших українців чи офіційним святам. Або ж взагалі обирається такий засіб "розповісти" про Україну, як розповсюдження сувенірів.

Зрозуміло, що така неефективність чи (без)діяльність пояснюється браком фінансування. Бо чим же іще?..

Те, що одразу кидається у очі в запропонованому проекті Концепції – нерозуміння найголовнішого, мети. Знову наголошується на заходах з "популяризація української культури" за кордоном ("поширення інформації", "забезпечення присутності" тощо).

Найделікатнішою підказкою було б змінити "популяризацію" на "промоцію". Однак слід її деталізувати, розклавши на важливі складові.

Перше, що передбачає промоція – це розвиток. Всебічний розвиток культури, креативних індустрій, сучасного мистецтва, а за цим і розвиток цілого суспільства.

Друга важлива складова промоції – це, зрозуміло, контракти, партнерські стосунки, довготривалі зв'язки, що їх втілено у конкретних проектах та позначено конкретними цифрами.

Економічна складова промоції як мети міжнародних культурних зв'язків і культурної дипломатії розкриває можливості культури як чинника національного економічного розвитку, про що наші державні діячі ніяк не наважаться сказати вголос. Хоча вже час бодай припустити, що популярність української кухні, мистецтва, мови здатні посприяти здійсненню українського "економічного дива".

І ще один важливий аспект промоції української культури – це аспект національної безпеки.

Нажаль, безпекові цінності наразі є домінуючими у суспільстві, яке потерпає не лише від зовнішнього ворога, а й від багатьох внутрішніх небезпек. Тож такий бажаний перехід – від цінностей безпеки, озвучений у Договорі Гідності Несторівською групою, до цінностей "самовираження" і творення, – можливий лише за умови гарантування безпеки.

І це гарантування поза створенням і активною участю культурних осередків за межами країни не станеться.

Згідно запропонованої Мінкультом Концепції, Український Інститут має діяти як неурядова організація мережевого типу.

Успішний досвід функціонування відповідних культурних установ європейських держав в Україні, на який посилається документ, говорить про необхідність розбудови мережі інституцій.

Саме багаторівневість і мережевість інституцій забезпечують ефективне їх функціонування завдяки єдиній стратегії діяльності, спільному інструментарію, синхронності, координованості та узгодженості зусиль. Звісно, що "першою ластівкою" має стати центральний офіс інституції у Києві або Львові, наділений повноваженнями самоврядного фонду.

З приводу такої форми існування Інституту, як "неурядова організація", виникає багато питань.

З одного боку, питання культурної дипломатії є сферою культурної політики, і відповідно, мають знаходитися у компетенції Міністерства культури. З іншого, є певний сенс у підпорядкування подібної установи і Міністерству закордонних справ. До речі, саме у віданні МЗС досі й перебували сумнозвісні культурно-інформаційні центри.

Водночас, роботі цієї інституції не зашкодить і певна незалежність.

Той же досвід європейських культурних інститутів говорить на користь подвійного аспекту їх діяльності – і дипломатичного (переважна більшість із них підпорядковані міністерствам закордонних справ і працюють при дипломатичних установах), і власне культурного.

Найболючішим питанням "запуску" українських культурних центрів, звісно ж, є питання ресурсів.

Не лише фінансових ресурсів, але спочатку про них. Знову ж таки, подивімося, як налагоджене фінансування відповідних європейських інституцій.

Основні кошти на їх утримання надходять з бюджету, що є дискусійним питанням у випадку України, у зв'язку із її зовнішніми і внутрішніми ворогами.

Але помітними є й інші джерела фінансування. Наприклад, проведення мовних курсів. Або реалізація у країні перебування проектів, для яких знаходяться зацікавлені партнери або спонсори. Саме ця можливість фінансування повинна "спрацювати" для України, що забезпечить і функціонування відповідних установ, і відкриття нових ринків для національного бізнесу за кордоном.

На жаль, проект Концепції наголошує на фінансуванні з державного бюджету, коштах донорів і грантах, в отриманні яких немає жодної певності. Хоча саме розробка моделі фінансування українських культурних центрів є одним із тих питань, які потрібно ставити і вирішувати вже зараз.

А зробити це можливо лише за участі потужного мозкового центру з широкого кола фахівців-економістів та їх напруженої роботи.

Доречним був би пілотний проект з позабюджетного фінансування культурних саме з огляду на нинішню кризу, яка штовхає на пошуки нових непроторенних шляхів, що виведуть із неї. Водночас реалізація такого проекту доведе спроможність культури рухати за кордоном український бізнес, виходити на нові ринки, застосовувати інновації.

Не менш важливим питанням ресурсів є брак фахівців, яких потребуватимуть ці установи.

Йдеться насамперед про фахівців з культурного менеджменту, на яких останні роки в суспільстві є відчутний попит. На цей попит мала б певним чином відреагувати система освіти. Мова про професіоналів, які б забезпечували роботу інститутів культурної дипломатії.

До слова, професійний склад культурно-інформаційних центрів обговорювати не доводиться. Оскільки здебільшого чисельність їх працівників коливається від однієї до двох осіб, то це, зрозуміло, фахівці дипломатичної служби.

Основними ж фахівцями новостворених інституцій мають стати менеджери, які займатимуться конкретними культурними проектами.

Найцікавішим у проектуванні діяльності українських культурних установ за кордоном є її зміст, про який в проекті Концепції жодного слова.

Жодного слова про те, що нарешті до поля зору культурної політики мають потрапити актуальне мистецтво та креативні індустрії, які працюватимуть з сучасними проблемами.

І про те, що пошук коштів лише стимулюватиме цю діяльність, залучаючи культуру до розвитку конкретних країн і регіонів. Так вона робитиме свій внесок до розвитку різних суспільств, незалежно від політики і кордонів, і сама розвиватиметься у них. Саме завдяки культурі Україна зможе зробити власний вагомий внесок у розбудову спільної європейської сім'ї.

На жаль, саме розвиток залишається найбільш обділеним увагою у проекті Концепції.

Ігноруючи обидва важливі аспекти активності культурних установ за кордоном – дипломатичний та розвиваючий – Україна ризикує залишитися і без культури, і без зв'язків. А отже, практично без майбутнього.

Оксана Розумна, Національний інститут стратегічних досліджень, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua